Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

нашого дому зупинилось авто місіс Мулик. Цього разу з нею було двоє чоловіків, один із них чорношкірий, з чого Янек зробив висновок, що всі вони — американці. Мама від самого ранку не виходила зі своєї кімнати, не обідала з нами, та коли у двері подзвонили, вона вийшла зачесана й нафарбована, я бачила, що вона щосили намагається зберегти самовладання, та, побачивши Хельґу і Йоганна, які спускалися сходами з нашими валізами, мама не витримала, з її горла знову вихопився той страшний горловий звук, що йшов неначе з глибин землі. Вона кинулася до мене, міцно пригорнула, стогнучи «Крістіна, Крістіна»; чоловіки понесли валізи до авта, Йоганн мовчки пішов за ними, не подякувавши й не попрощавшись ні з мамою, ні з Ґретою, ні з Хельґою, ні з бабусею. Місіс Мулик підійшла й тихим, але твердим голосом стала переконувати маму відпустити мене, і я, правду кажучи, відчула полегшення, бо вже почала задихатися.

Коли двері за нами зачинилися, у матері вихопився довгий пронизливий крик, що відлунював у коридорі. Цікаві сусідки прочинили двері, щоб подивитися на нас, а фрау Веберн, не ховаючись, вийшла на ганок, стала, схрестивши руки, її погляд ніби намагався спопелити нас, та місіс Мулик, дивлячись просто перед собою, як балерина, тихо сказала мені:

— Не бійся, Кларисо.

Чоловіки сіли спереду, я опинилася на задньому сидінні між Янеком і дамою, поїздка здавалася нескінченною, була спекотна серпнева днина, і я обливалася потом. Дідусь розповідав, що піт — це система охолодження тіла, піт вироб­ляють залози, що містяться на лобі, під пахвами і ще не пам’ятаю де, він випаровується, й тіло охолоджується, та сьогодні він не випаровувався, а стікав і стікав по мені. Всі мовчали, та я помітила, що Янек знову зціпив зуби. Я заплющила очі, вдаючи, що сплю, й нишком поглядала на місіс Мулик крізь вії: я з подивом побачила, що та мало не плаче, й подумала, що їй чому плакати, напевне, у всіх людей є причини, щоб плакати, навіть у американців. Зрештою я заснула, поклавши голову на плече Йоганна.

Авто зупинилося перед якимось будинком, я піднялася на ґанок, посмикала ручку дверей, вони виявилися не зачиненими, і я, тремтячи від нетерплячки, переступила поріг, пройшла коридором й опинилася в яскраво освітленій залі, де спиною до мене стояла якась жінка. «Нарешті, нарешті! — подумала я. — Нарешті я знайшла свою справжню маму!» «Мамо!» — гукнула я, але жінка нічого не відповіла, навіть не обернулася до мене, я підійшла до неї, доторкнулася до її руки й запитала: «Мамо?» — але жінка виявилася кам’яною.

Коли я прокинулася, то побачила, що ми приїхали, було вже поночі, голова у мене була важка, мені хотілося піпі. Коли ми вибиралися з авта, Янек прошепотів:

— Я бачив монахинь, у мене про них погані спогади, тому я не затримаюся тут надовго.

— Вони вбрані в коричневе?

— Ні, в чорно-біле. Але точно німкені.

Чоловіки понесли кудись наші валізи.

— Ви проведете якийсь час у цьому центрі, — пояснила місіс Мулик, заходячи з нами в дім. — Потрібен певний час, щоб привести до ладу ваші документи. Спальня дівчаток — ліворуч, хлопчиків — праворуч, але ви щодня бачитиметеся під час їжі, принаймні поки ми не знайдемо вам родини.

— Родини? — вигукнув Йоганн. — Ви хотіли сказати — знайдете наші родини?

— Авжеж, авжеж, — відказала дама, слухаючи краєм вуха. — На жаль, справи не завжди йдуть так швидко, як нам би хотілося. Віднесіть речі й приходьте з іншими на вечерю. Їдальня отам.

Вона пішла... так квапливо, що я подумала, чи не збирається вона знову заплакати. Я геть не розуміла, що відбувається.

Зайшовши до спальні дівчаток, я відразу побачила свою валізу, що лежала на ліжку. Я підбігла до ліжка, схопила валізу, гарячково намагалася її відкрити, руки стали незграбні, але врешті мені це таки вдалося.

Жодного сліду Аннабелли. Марно я рилася й перевертала речі — її не було. Згорнувшись калачиком, я притисла кулаки до очей і прошепотіла крізь зціплені зуби: що ж зі мною буде? У мене залишився тільки Янек, та й його в мене незабаром віднімуть.

Янек сказав, що ми в монастирі, тому будівлі й схожі на церкви: добрі сестри-німкені допомагали американцям. Мене познайомили з іншими дітьми, що мешкали в центрі, та мене вони не зацікавили: пригнічені сімна­дцять дівчаток і двадцять дев’ять хлопчиків від чотирьох до чотирнадцяти років. Нікому з нас не хотілося залишатися тут, адже це була не справжня домівка, а лише проміжна зупинка між минулим і майбутнім. Всі ми постійно думали про минуле — мені хотілося повернутись до колишнього життя з годинником на дзвіниці, каруселлю, вітрячками, церквою, гойдалкою, скринькою з коштовностями, піаніно, дрезденськими листівками, адже майбутнє — це був величезний знак питання.

— А як місіс Мулик дізналася про мою родимку?

— Напевне, десь є твоя особиста справа. Мабуть, вона в неї заглянула.

— Але що це означає?

— Не знаю.

Почалися нові будні, один день змінював інший. Вранці, заправивши ліжка й зробивши зарядку, ми виходили до селища на прогулянку. Після полудня нас розподіляли на невеликі групи, і ми йшли на уроки. Я вмирала з нудьги, бо мої ровесниці не вміли навіть читати, й мені доводилося все вивчати з нуля; я хотіла б помріяти, щоб відволіктися, але не знала, про що, кожен порух думок заходив у глухий кут, оскільки я була не тією, ким себе вважала, і не знала, хто я. Після уроку читання у мене був урок англійської, на який ходили тільки я та ще двоє дівчаток, учителя звали містер Вайт, і це було кумедно, адже він був чорношкірим, він був американським негром, і шкіра в нього була шоколадного кольору, окрім долонь і губ — вони були коричнево-рожевими чи рожевувато-коричневими. Він навчав нас вимовляти mummy та daddy, please та thank you, what a nice day таI am your daughter. Він казав, що в мене чудова вимова й ідеальний слух.

— Тебе теж навчають англійської?

— Ні.

— А навіщо мене навчають?

— Не знаю, сестричко.

Тепер Янек називав мене сестрою, бо не знав, як до мене звертатися; хтозна, може, місіс Мулик мала рацію щодо «Клариси»?

Наближався мій сьомий день народження, та я про це навіть не згадувала.

Вночі в ліжку товариством мені слугувало власне тіло. Я рахувала й перераховувала пальці на руках і ногах, намагаючись повторити фокус, якого мене навчив дідусь, у нього виходило одинадцять пальців, але задурити голову самій собі