Еміль Золя - Пастка

муслінових штор. Чоловіки, принаймні, виходили на вулицю; Лорійо та Пуасон, відчувши себе недобре, посунули аж до ковбасної крамниці. Завжди дається взнаки добре виховання. Що ж до дам — пані Пютуа, пані Лера і Віржіні, — коли їм було вже несила терпіти спеку, вони пішли до задньої кімнати й там поскидали корсети. Віржіні навіть на хвильку прилягла на ліжко, щоб їй, бува, не стало зле. Отож, усе товариство поступово немов розтануло, гості зникали один за одним, проводжали одне одного, тонули в глибині темних вулиць, супроводжувані лементом лютої сварки подружжя Лорійо та настирливим і тужливим «тру ля ля, тру ля ля» старого Брю. Жервеза була впевнена, що Ґуже, йдучи додому, розплакався; Купо все співав; щодо Лантьє, він, напевно, лишався до самісінького кінця. На якусь мить вона немов відчула чийсь подих на своєму волоссі, але не була певна, був то віддих Лантьє чи легіт спекотної ночі.

Оскільки пані Лера не захотіла повертатися о такій порі до Батіньоля, її влаштували на матраці, який стягнули з ліжка і поклали на підлозі пральні, відсунувши стіл. Там вона й заснула, посеред недоїдків з вечері. І поки Купо спали як убиті після гульні, сусідський кіт, скориставшись відчиненим вікном, цілу ніч гриз гусячі кістки, дотрощував пташину, тихо скрегочучи гострими зубами.

VIII

Наступної суботи Купо не повернувся до вечері, а годині о десятій привів із собою Лантьє. Вони вдвох попоїли баранячих ніжок у Тома, на Монмартрі.

— Не треба бурчати, жінко, — мовив бляхар. — Ми поводимося чемно, бачиш же... О! Його нема чого боятися: нікого він на манівці не зводить.

І Купо розповів, як вони зустрілися на вулиці Рошешуар. Після вечері Лантьє відмовився від частування в кав’ярні «Чорна куля», сказавши, що чоловікові, який має таку милу й чесну жінку, не слід швендяти по всіляких шинках. Жервеза слухала, злегка усміхаючись. Авжеж, ні. Вона й не думала бурчати. Їй було дуже ніяково. Після того святкового вечора вона розуміла, що рано чи пізно знову побачить свого колишнього коханця. Однак о такій годині, коли пора лягати спати, поява обох чоловіків стала для неї несподіванкою. Тремкими руками вона підбирала волосся, що сповзло на плечі.

— Знаєш, — вів далі Купо, — оскільки він так делікатно відмовився від частування, ти неодмінно повинна пригостити нас чарчиною... Еге! Ти наша боржниця!

Робітниці вже давно пішли. Матінка Купо й Нана саме полягали спати. Отож Жервеза, яка вже зачиняла віконниці, коли з’явилися чоловіки, вийшла з кімнати, лишивши двері пральні відчиненими, і невдовзі повернулася зі склянками і пляшкою з недопитим коньяком, які поставила скраю стола. Лантьє й далі стояв, намагаючись не звертатися до Жервези. Щоправда, коли вона наливала йому коньяк, він вигукнув:

— Одну краплинку, пані, прошу вас.

Купо подивився на них і без усіляких околясів сказав те, що мав на думці. Може, годі їм уже дутися, як ті гиндики! Минуле нехай лишається у минулому, що було, те бур’яном поросло. Якщо тримати злість і через дев’ять років, і через десять, то врешті-решт так можна з усіма на світі пересваритися. Ні, ні, він простий серцем, атож! Передусім, він знав, з ким має справу: зі славною дружиною і славним чоловіком — двома своїми друзями, саме так!

— О! Звісно... Звісно... — повторювала Жервеза, опустивши додолу очі й навіть не усвідомлюючи, що говорить.

— Тепер ви мені як сестра, і ніяк інакше! — пробурмотів своєю чергою Лантьє.

— Тож подайте один одному руки, хай йому біс! — вигукнув Купо. — І начхати нам на всіляких людців! Коли є клепка в голові, воно, бачте, й живеться ліпше, ніж усіляким багатіям. Я ставлю дружбу вище за все, бо дружба — це дружба, і понад неї нічого бути не може.

Він почав бити себе кулаком у груди з таким розчуленим виглядом, що вони мусили погамувати його. Усі троє мовчки почаркувалися й випили. Тепер Жервеза змогла добре роздивитися Лантьє, бо того вечора вона його бачила ніби в тумані. Він погладшав, став огрядним, вгодованим, ноги й руки ніби обважніли через його малий зріст. Але одутле від гультяйського життя обличчя лишилося все ще гарним. А оскільки він завжди дбайливо доглядав за своїми тоненькими вусиками, то вигляд мав якраз на свій вік — тридцять п’ять років. Того дня на ньому були сірі штани та темно-синє пальто, мов у якогось пана, на голові — котелок. На срібному ланцюжку годинника висів перстень, почеплений, мабуть, на згадку про когось.

— Я вже піду, — мовив він. — Мені добуватися аж до чорта в зуби.

Лантьє вже вийшов на вулицю, коли бляхар гукнув його і змусив пообіцяти, що відтепер він не минатиме їхнього порога й заходитиме бодай привітатися. Тим часом Жервеза, яка непомітно зникла, повернулася, штовхаючи перед собою напівроздягненого, з оспалим обличчям Етьєна. Хлопчик усміхався й тер очі. Та, помітивши Лантьє, він спинився, затремтів, зніяковіло й тривожно поглядаючи то на матір, то на Купо.

— Не впізнаєш цього пана? — запитав той.

Хлопчик похилив голову й нічого не відповів. Потім злегка кивнув, щоб дати зрозуміти, що впізнав.

— То не стій, наче вкопаний, а підійди і поцілуй його!

Серйозний Лантьє спокійно чекав. Коли Етьєн наважився підійти до нього, він нахилився, підставив йому щоку, а потім і сам міцно поцілував хлопчика в чоло. Тоді той насмілився подивитися на батька. Але враз зайшовся риданням і, немов навіжений, кинувся геть з кімнати. Купо розсердився на нього й обізвав дикуном.

— Це все через хвилювання, — сказала Жервеза, сама бліда й знервована.

— О! Зазвичай він милий і чемний хлопчик, — пояснював Купо. — Я його добре виховав, ось побачите... Він звикне до вас... Йому треба знайомитися з людьми... Зрештою, лише заради цього малого нам усім варто було рано чи пізно помиритися, правда ж? Нам треба було давним-давно це зробити, і я швидше дам голову на відруб, аніж забороню батькові бачити свою дитину.

Після цього він запропонував докінчити пляшку коньяку. Усі троє знову почаркувалися. Лантьє нічому не дивувався, був спокійний з виду. Щоб віддячити бляхареві за люб’язність, перш ніж піти, він став наполягати, що допоможе йому зачинити віконниці у пральні. А потім, струшуючи пил з долонь, побажав подружжю доброї ночі.

— На добраніч. Спробую піймати омнібус... Обіцяю, що незабаром навідаюся до вас.

Після того вечора Лантьє почав учащати на вулицю Ґут-д’Ор. Він