Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          Я розплющила очі й побачила маму, яка торкалась мого плеча.

          - Котра година? – спиталась я і підвелася з ліжка.

          - Дванадцята. – відповіла мама й присіла поруч. – Є якійсь новини від Леона?

          Ствердно кивнувши головою, я подивилась на неї і сказала:

          - Леон в СІЗО. Тільки нічого не питай. – попросила я маму. – Я сама не в курсі, що і до чого.

          Мама мовчки дивилась на мене, а я на неї. Вона, було, хотіла щось запитати, але передумала.

         Телефонний дзвінок відволік мою увагу. Серце забилося сильніше. Я сподівалася, що то Леон. Але на екрані було написане ім’я Юлькіного тата.

          - Доброго ранку, Діанко! – привітався він щойно я відповіла на дзвінок.

          - Дуже б хотілося, щоб так і було, Григорію Івановичу, – сказала я голосом, сповненим надії.

          - Я тут трохи дещо дізнався. – сказав він, – Це не телефонна розмова. Приходи до нас. Зможеш?

          - Звичайно! – від хвилювання мені перехопило подих. – До зустрічі!

          Я підхопилася з ліжка й миттю почала одягатися.

          - Ма, я до Юльки! – поцілувавши її, я вибігла в коридор.

          Мені здалося, що я подолала відстань від свого дому до будинку Юльки на одному подиху. Не дуже пам’ятаючи, як добралась до воріт, я натиснула кнопку дзвінка. Через декілька секунд вони автоматично відчинилися і я поспішила всередину.

          На порозі мене чекав Григорій Іванович. Він провів мене на кухню і зачинив за собою двері. Засапана, я лиш тепер змогла перевести подих. Я важко дихала, адже дуже швидко йшла сюди.

          Юлькін тато налив склянку води і протягнув мені. Великими ковтками я осушила її. Я зняла пальто, поклала його на спинку стільця, що стояв біля барної стійки і присіла поруч.

          - Кави? – спитав Грег і побачивши, що я ствердно кивнула, натиснув кнопки на кавовій машині.

          - Григорій Іванович, – сказала я, нарешті віддихавшись. – Що з Леоном?

          Він мовчки подивився на мене, немов би оцінюючи, чи варто розповідати мені те, що йому було відомо.

          - Це пов’язано з його роботою? – не в змозі чекати, знову запитала я. – Я навіть не знаю, чим він займається.

          - Ти вважаєш, що Леон заробляє на життя не законними методами? – перепитав мене Юлькін батько.

          - Ні, щойно така думка промайнула, – відповіла я. – Мене не цікавило, звідки в нього гроші й як вони в нього з’являються.

          - Діанко, - Григорій Іванович підійшов до мене і подав мені горнятко з кавою. – Леонід не займається бандитизмом чи іншою якоюсь злочинною діяльністю. – впевненим голосом сказав він і продовжив: - Леон впливовий бізнесмен і працює на міжнародному рівні з іноземними інвестиціями. Ми роками товаришуємо, тож мені багато чого відомо з його життя.

          - Тоді що? – схвильовано спиталася я. – Що відбувається і чому його запроторили за грати?

          - Його підозрюють в скоєні злочину, – сказав Грег і присів на стілець біля мене.

          - Що?! – мої брови злетіли догори від щойно почутих слів. – Злочину? Якого ще злочину?! – не вірячи своїм вухам, перепитала я.

          - Викрадення готівки з каси магазину, – відповів Григорій Іванович. – З магазину, де ти колись працювала.

          Я зірвалась на ноги і схопилась руками за голову, намагаючись опанувати себе. Я була шокована почутим.

          - Ви хочете сказати, що Леон викрав гроші з крамнички Світлани Петрівни?! – Я намагалася зрозуміти слова, які щойно промовила. – Абсурд! Це ж повна маячня! В Леона достатньо грошей, щоб викупити всю ту крамничку. Він не став би красти гроші з каси, це ж очевидно!

          - Знаю, – тяжко видихнув Григорій Іванович. – Та поліція вважає інакше. В них є відео с камер спостережень, на яких його помітно.

          - Господи, це неможливо! – скрушно вигукнула я. – Тут щось не так.

          - Я теж так вважаю, – сказав Юлин тато. – Я найняв йому висококласного адвоката, майстра своєї справи. Будемо розбиратися що сталося в тій крамничці насправді.

          Мене переповнювали емоції. В голові була каша з думок, які я не могла впорядкувати. Вони хаотично з’являлись, одна за одною, не даючи мені змоги сконцентруватись хоч на якійсь з них.

          Я знову присіла за барну стійку і взяла в руки горнятко з кавою. Зробивши глибокий вдих, я намагалася заспокоїти себе.

          -Діанко, все буде добре, – сказав Григорій Іванович і обійняв мене за плечі.

          - Дякую, що допомагаєте, – промовила я, дивлячись на нього.

          - По-інакшому і не могло бути. – він зробив ковток кави. – До речі, твоє авто в мене на задньому дворі. Я пригнав його сьогодні.

          - Де ж Ви його знайшли? – зацікавлено спитала я.

          - Стояло припарковане біля крамнички «Елеганс», – відповів Грег. – Ось, тримай, - сказав він і протягнув мені ключі від кроссовера.

          Домовившись, що Григорій Іванович буде тримати мене в курсі справ, я вийшла на двір і попрямувала до машини. Я зраділа, побачивши свого «Жука». Відчинивши дверцята, я сіла за кермо. Всередині ще відчувався легкий аромат Леонових парфумів. Заплющивши очі, я згадала свою першу поїздку в цьому автомобілі, як Леон підтримував мене, додаючи впевненості в своїх силах.

          Я їхала додому, весь час намагаючись придумати, чим мені допомогти Леону. Та не знаходила потрібних варіантів. Я почувала себе безсилою в цій ситуації. Мене це дратувало.

         ***

          Минуло три дні. Щовечора мені телефонував Григорій Іванович, щоб повідомити як справи у Леоніда. Але суттєвих новин не було.

          Була шоста година вечора, як у вхідні двері хтось подзвонив. Я відчинила і побачила на порозі Юльку, яка нетерпляче переминалася з ноги на ногу.

          - Привіт! – промовила вона і зайшла в дім.

          - Привіт, Юль! – зачинивши за нею двері, привіталася я.