Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

не прийде. Він почув крики селян, які прямували до нього через луки.

Холлі прибула раніше за селян, ковзаючи, спус­тившись із півночі і безшумно приземлившись на морському камені.

— Ти можеш літати, — зауважив Артеміс так, наче ніколи раніше цього не помічав.

— Я позичила костюм у одного з охоронців Но­мера Один. Ну, я сказала «позичила», хоча насправді мені припало...

— Як ти мене знайшла? — запитав Артеміс, хоча вже почав здогадуватися.

— О, я побачила величезний вибух і подумала: «І хто б це міг бути?»

— Гм, — сказав Артеміс. — Схоже, мені не вдалося залишитися непоміченим.

— Ага, а ще я йшла за радіаційним слідом, який залишав мій костюм. Я все ще йду за ним. — Холлі доторкнулася пальцем до оглядового скла свого шо­лома і змінила фільтр. — Опал завалена досить-таки великою купою каменів. Команді рятувальників зна­добиться час, щоб відкопати її. Подібне частенько трапляється з тунельними гномами.

— Що ти з нею зробив?

— Сьомий кракен, — пояснив Артеміс. — Гадаю, той, якого загубив Фоулі, тому що цей був цилін­дричної, а не конусної форми. Я побачив його із су­путника стеження за погодою.

Ельфійка провела рукою по лобі Артеміса.

— Типовий Артеміс Фаул. Побитий у кров, він і в такому стані готовий читати лекції.

Іскри магії зірвалися з пальців Холлі, загортаючи Артеміса в кокон. Він заспокоївся і відчув себе в без­пеці, подібно до дитини, закутаної в ковдру. Його біль пішов, а зламана ключиця спочатку розм’якши­лася, а потім застигла, але вже цілою.

— Непоганий трюк, — сказав він, посміхаючись, його очі виблискували.

— Я тут до вівторка, — зауважила Холлі, поверта­ючи посмішку. — Номер Один заправив мої баки.

Артеміс утупився у свого друга через червоний серпанок.

— Мені шкода, що довелося тобі брехати, Холлі. Це правда. Ти так багато для мене зробила.

Холлі відвела очі.

— Можливо, ти прийняв неправильне рішення; можливо, мені слід було прийняти це рішення самій. Ми з різних світів, Артемісе. У нас завжди будуть сумніви один щодо одного. Давай просто продовжу­вати жити, залишимо минуле у минулому — там, де йому слід бути.

Артеміс кивнув. Справи йшли так, як він на те спо­дівався, і набагато краще, ніж він на те заслуговував.

Холлі відстебнула шнурок від свого ременя, зав’я­завши його навколо рук Артеміса.

— А тепер давай доставимо тебе додому, перш ніж селяни спорудять підмостки.

— Гарна ідея, — пробубонів Артеміс сонно, — та­кий був побічний ефект магічного зцілення.

— Так, віриш ти в це чи ні, деякі люди зрідка так і говорять.

— Зрідка, — погодився Артеміс, після чого його голова відкинулася назад і він заснув.

Холлі змінила налаштування своїх крил, скорек­тувавши їх згідно з вагою, що збільшилася, після чого разом зі сплячим Артемісом зістрибнула з краю скелі, і полетіла якнайнижче, намагаючись уникнути ліхтарів місцевих жителів, промені яких нишпорили по нічному небу наче прожектори.

Фоулі налаштувався на частоту шолома Холлі, поки та була у польоті.

— Сьомий кракен. Я здогадувався. Звичайно, у ме­не були підозри... — Він зробив паузу. — Мабуть, нам випав дивовижний шанс стерти пам’ять Артеміса, — сказав він. — Це врятує нас від безлічі бід і нещасть у майбутньому.

— Фоулі! — сказала шокована Холлі. — Ми не стираємо пам’ять наших друзів. Артеміс повернув нам Джей-джея. Хтозна, скільки ще ліків міститься в мізках цього лемура.

— Я пожартував. Просто пожартував. І знаєш що? Нам навіть не доведеться просити Джей-джея дозволити нам узяти у нього трохи мозкової рідини. Номер Один синтезував її, поки ми чекали шаттл. Цей хлопець єдиний у своєму роді.

— Здається, мені все частіше і частіше доводиться зустрічатися з такими, як він. До речі, треба б посла­ти за Опал команду рятувальників.

— Вони вже в дорозі. Думаю, тобі доведеться при­брати весь цей розгардіяш, коли ти прибудеш сюди.

Капітан пирхнула.

— Що новенького?

Фоулі мовчав, чекаючи, поки Холлі розповість йому подробиці про свої пригоди. Врешті-решт, він не витерпів.

— ОК, ти виграла. Я сам тебе запитаю. Що стало­ся тоді, вісім років тому? Боже мій, мабуть, був су­цільний безлад,

Холлі відчула поколювання на губах, там, де вона поцілувала Артеміса.

— Нічого. Нічого не сталося. Ми пішли, забрали лемура, і повернулися. Парочка глюків, але, воче­видь, нічого, з чим ми не змогли б упоратися.

Фоулі не наполягав на подробицях. Холлі розпо­вість йому все, коли обдумає подію.

— Чи не думаєш ти, що все може йти за сценарі­єм: ти йдеш на роботу, робиш те, що треба, і просто повертаєшся додому. Ніяких пригод.

Холлі дивилася на океан, що мерехтів унизу, і від­чувала вагу Артеміса Фаула на своїх руках.

— Ні, — відповіла вона. — Я ніколи так не думала.

ГЛАВА 16: КОМАНДА ПЕРУКАРІВ

ЦЬОГО разу матеріалізація була бо­лючою. Відокремлення від свідомості інших стало для Артеміса великою втра­тою. Вперше в житті він відчув себе час­тиною спільноти. Він знав усіх, і вони знади його. Зв’язок між ними залишиться назавжди, хоча деталі спогадів уже починають розмиватися.

Менше ніж за годину вони приземлилися біля ма­єтку Фаулів. Артеміс прокинувся у той момент, коли Холлі стрибнула на гравій. Він був бадьорий і пов­ний сил.

— Чаклунство — чудова штука, — сказав він, ру­хаючи лівою рукою.

— Ти повинен стримувати себе, — уїдливо поміти­ла Холлі. — Як не дивно, але якби я не спробувала ви­лікувати твою матір, то Опал сама допомогла б їй ви­дужати. Саме моя подорож у минуле дала Опал основу для її плану, який вона утілила в майбутньому.

— Сплячим ти мені подобаєшся більше, — додала капітан, змотуючи трос паска. — Моя голова менше болить.

— Це все — парадокс часу. Якби я нічого не зро­бив, то ніщо не мало статися.

Холлі торкнулася шолома.

— Дай мені зв’язатися з Фоулі. Ви двоє могли б говорити одночасно.

Світло від вуличних ліхтарів м’яко падало на гра­вій, надаючи камінчикам блиску коштовностей. Ви­сокі вічнозелені дерева погойдувалися від легкого вітерця, що шелестів листям. Як істоти зі світу Толкіна.

Артеміс дивився, як ельфійка підходила до голов­ного входу.

«Якби тільки, — думав він. — Якби тільки».

Номер Один сидів на першій сходинці, оточений групою офіцерів ЛЕП, які були озброєні новітнім устаткуванням, придуманим Фоулі. Артеміс знав, що його код ДНК був занесений до їхньої зброї і все, що вони мали зробити, — це видалити його зі спис­ку, і тоді порятунку не