Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

— Нікуди ти не вийдеш, — сказав Джимбо, — бо гірших за нас годі знайти. Глянь правді у вічі. Ми цілковиті нездари.

Він озвучував спільну думку, яку до того чомусь ніхто не висловлював вголос. Дійсно, навколо них було безліч цілком бездарних музикантів. Більшість не вміла нічого. Подекуди траплялися необроблені таланти, їм просто треба було навчитися грати. Однак серед навколишніх гуртів не було таких, де ударник не міг поцілити по барабану чи гітарист був наділений відчуттям ритму, порівнюваним із гуркотом від серйозної дорожньо-транспортної пригоди. І в усіх інших була принаймні якась остаточно погоджена назва. Звісно, це були не такі вже вигадливі назви штибу «Великий Троль та Інші Тролі» чи «Гномський погляд з висоти» — та вони хоча б розуміли, хто вони такі.

— Може, назвемося «Гурт нездар»? — запропонував Кивун, ховаючи руки в кишенях.

— Може, ми й нездари, — гиркнув на нього Довбень, — але ми нездари, які грають Музику, Що Качає.

— Ну-ну, що тут у нас? — поцікавився Нудль, який саме пробирався серед навколишнього розгардіяшу. — Часу не так і багато лишилося. Ви що тут робите?

— Нас внесено до програми, пане Нудлю, — сумирно нагадав Довбень.

— І як я мав внести вас у програму, коли й назви вашої не знаю? — роздратовано махнув Нудль у бік однієї з афіш. — Бачите там свою назву?

— Певно, ми там у рубриці «Та инші артисти», — пояснив Кивун.

— А що це з вашою рукою? — спитав Нудль.

— Штані покусали, — відказав Довбень, виразно дивлячись на Паскуду. — Правда, пане Нудлю, дасте нам останній шанс?

— Побачимо, — сказав Нудль і пішов геть.

Йому було надто радісно, щоби зайвий раз сперечатися. Сосиски в тісті продавалися дуже добре, та цей дохід покривав тільки незначну частку видатків. На Музиці, Що Качає, можна робити гроші й у такі способи, про які він ще навіть не встиг подумати. А пан Нудль про гроші думав повсякчас.

Були, скажімо, сорочки. Пошито їх було із такої тонкої й дешевої бавовни, що аж просвічувала й розлазилася за першого ж прання. А він продав таких уже шістсот! По п’ять доларів штука! Тільки й треба було, що купити по десятку на долар у Хапонійських Гуртовиків і заплатити Крейдяну по долару за штампування написів.

А сам Крейдян по-трольськи хвацько й собі подрукував сорочки. На них писало:

КрейдЯн

Піскочисна, 12

Роблю Все

І люди купували їх — і рекламували собою Крейдянову майстерню. Нудль і помислити не міг, що світ може бути так влаштований: вівці самі себе стрижуть. Хай що поставило з ніг на голову закони комерції, він мав намір нажитися на цьому якнайбільше.

Він уже продав цю ідейку чоботарю Встромачу з Нової Швацької[31], і той уже продав під сотню сорочок, а такого виторгу у Встромача ще не траплялося. Люди купували одяг тільки через написи на ньому!

Нудль стриг капусту. По кілька тисяч доларів на день! А перед сценою порозставляли десяток коробок з дротами, щоби упіймати голос Паді. Коли все йтиме такими темпами, за кілька мільярдів років він буде багатієм, яких ще не знав цей світ!

Була щоправда одненька ложка дьогтику в цій діжці меду.

Фестиваль мав розпочатися опівдні. Нудль планував спершу випустити на сцену найгірші й найневідоміші гурти — тобто всі, що зголосилися, а тоді вже випустити «Гурт, що качає». Тож, певно, не варто хвилюватися, що головні артисти програми ще не прибули.

Та все-таки: вони досі не прибули. Нудль трохи переймався.

Крихітна темна постать бігала вздовж берега Анка так швидко, що лишала по собі в повітрі сіру розпливчасту лінію.

Постать припадала долу, розпачливо снувала туди й назад і принюхувалася.

Люди не помічали її. А от щурів помічали. Чорних, бурих, сірих — і всі вони виходили зі своїх сховів на корабельнях, скупчувалися вздовж річки, вилазили на спини одне одному, перестрибували одне через одне, ніби намагалися якнайшвидше втекти з міста якнайдалі.

Стіг заворушився і породив Толоза.

Той викотився на землю й застогнав. Падав дрібний дощ. Гном насилу підвівся, роззирнувся довкола й ненадовго відійшов за кущі.

Потім повернувся до стога, якийсь час його уважно оглядав, доки не помітив непритаманний сіну виступ і кілька разів копнув його сталевим носаком черевика.

— Ай!

— Чиста до! — сказав Толоз. — Доброго ранку, Бескиде. Здоров був, світе! Здається, я не можу так пісно жити. Ця нескінченна капуста, дешеве пиво, щури ці весь час за ноги хапають...

Бескид виповз зі стогу.

— Здається, хлориду аміаку вчора трохи перебрав. У мене тім’я на місці?

— Ага.

— Шкода.

Вони витягли Асфальта за ноги й привели до тями копняками.

— Ти ж у нас головний по гастролях, — сказав Толоз. — Ти мусиш стежити, аби з нами ніяка халепа не сталася.

— А я хіба не стежу? — пробурмотів Асфальт. — Я ж вам копняків не давав, пане Толоз. А де це Паді?

Усі троє обійшли стіг, обмацавши всі виступи. Ті виявилися клубками вогкого сіна.

Паді знайшовся на невеличкому пагорбку неподалік. Довкола росло кілька падубів — приземкуватих, покручених вітрами. Паді сидів під одним із них із гітарою на колінах, кучері дощовими патьоками прибило до чола.

Він спав — і був геть мокрий.

На колінах гітара озивалася в такт дощовому крапанню.

— Дивний він у вас, — сказав Асфальт.

— Ні, — відповів Толоз. — Його несе невідомим мотивом у темні незвідані далі.

— Кажу ж, дивний він.

Дощ потроху вщухав. Бескид подивився в небо.

— Сонце вже високо, — сказав він.

— Ох, тільки не це! Як довго ви спали? — спитав Асфальт.

— Стільки ж, скільки я не спав, — сказав Бескид.

— Уже майже полудень. Де я лишив коней? Хтось бачив підводу? Хтось, розбудіть його! — командував Асфальт.

За кілька хвилин вони вже виїхали на дорогу.

— А знаєте що? Ми вчора так швидко поїхали, що я навіть не встиг дізнатися, чи вона приходила.

— А як її звати? — спитав Толоз.

— Не уявляю.

— О, це справжнє кохання, точно тобі кажу, — сказав Толоз.

— А ти взагалі до романтики не схильний чи шо? — спитав Бескид.

— Коли поглядами зустрічаєшся в натовпі на мить, і таке інше? — спитав