Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

Двері насилу розчинилися, і через поріг переступив Альберт.

— Бачили цього добродія? — упевнено спитав він, тицьнувши Гібіскусові під носа цупкий прямокутний папірець.

Це було неприпустимо. Дюнельмова робота була не з тих, де можна комусь розповідати, що когось бачив. Так довго не проживеш. Дюнельм міг усю ніч подавати напої, не бачачи анікогісінько.

— Вперше бачу, — механічно відповів він, навіть не глянувши на папірець.

— Ви мусите мені допомогти, — сказав Альберт. — Бо інакше станеться дещо страшне.

— Ідіть геть!

Альберт ступив уперед і грюкнув дверима.

— І не кажіть, що я не попередив, — сказав він. На його плечі Смерть Щурів підозріливо принюхувався.

Ще мить — і Гібіскус лежав підборіддям на одному зі своїх столів.

— Отже. Я знаю, що він приходив сюди, — сказав Альберт, у якого навіть дихання не збилося. — Бо всі сюди приходять рано чи пізно. Тому гляньте ще раз.

— Але ж це карта каро! — процідив Гібіскус. — Це Смерть!

— Саме так. У нього ще кінь такий білий великий. Важко не помітити. Хоча йому навряд цього хотілося б, принаймні тут.

— Треба уточнити, — почав господар, намагаючись вивільнитися з Альбертових залізних лабетів. — Ви хочете спитати: «Чи не бачили ви добродія, який на вигляд геть не такий?»

— Він непересічний на вигляд. Украй непересічний клієнт. — Альберт на хвильку замислився. — А ще він дуже багато пив би, це я про нього напевне знаю. Він завжди багато п’є.

— Дозвольте нагадати, що ми в Анк-Морпорку.

— Ти мене не сердь, розумако.

— То це ви ще не розсердились?

— Зараз я просто нетерплячий. Але можу й розсердитися, коли хочеш.

— Приходив один тут... кілька днів тому. Не пригадаю, який він із себе був...

— Он як. Це точно він.

— Усе випив, усенькі запасики, на «Варварський набіг» скаржився, що гра йому не йде, а тоді як упаде...

— І що тоді?

— Не можу пригадати. Мабуть, викинули його.

— Крізь чорний хід?

— Так.

— Але ж там двері на річку.

— Ну, люди переважно непогано там тримаються, перш ніж потонути.

— ПИСК, — сказав Смерть Щурів.

— А він казав щось? — спитав Альберт, не звертаючи на щура уваги.

— Щось про те, ніби все-все пам’ятає. Здається. Казав... Казав, що сп’яніння не помагає забувати. Весь час щось патякав про дверні ручки і про... про волохаті сонячні промені.

— Волохаті промені?

— Щось таке.

Раптом Гібіскус відчув, що його руку відпустили. Він зачекав секунду чи дві й дуже обережно озирнувся.

Над ним і за ним нікого не було.

Гібіскус повільно й обачливо присів, щоби зазирнути попід столи.

Альберт вийшов у світанкові сутінки і, трохи попорпавшись, витягнув з-під плаща скриньку. Підняв кришку, глянув на життємір, грюкнув кришкою.

— Гаразд, — сказав він. — Що тепер?

— ПИСК!

— Що?

І тут хтось вдарив його у потилицю.

Це був не смертельний удар. Лінивець Тимо з Гільдії злодіїв знав, що буває із грабіжниками, які вбивають людей. До таких на коротку розмову приходять із Гільдії найманців. Розмова справді дуже коротка, з однієї репліки. «Бувайте».

Лінивець просто хотів оглушити старого й тоді обібрати.

Звук, із яким тіло вдарилося об землю, виявився несподіваним. Таким, ніби розбилося щось крихке і скляне, але з неприємними обертонами, які відлунювали Лінивцеві у вухах ще тривалий — занадто тривалий — час.

Щось підстрибнуло й учепилося йому в обличчя. Дві кістляві лапки стисли його вуха пазурями, а кістлява морда смикнулася йому просто в обличчя і боляче вдарила в лоба. Лінивець заверещав і втік.

Смерть Щурів упав на землю й побіг до Альберта. Посмикав старого за щоки. Кілька разів роздратовано копнув. А потім — у цілковитому відчаї — вкусив його за носа.

Потім він взяв Альберта за комір плаща й спробував витягнути з канави, аж раптом почув тривожний хрускіт скла.

Порожні очниці розгнівано зиркнули на зачинені двері «Барабана». Закостенілі вусики настовбурчилися.

За мить Гібіскус уже відчиняв двері, щоби нарешті громове стукання вщухло.

— Я ж казав, що ми...

Щось майнуло йому попід ногами, на мить спинилося, щоби вкусити за литку, і рвонуло до чорного ходу, припадаючи носом до підлоги.

Той парк називався Сховним не через те, що там можна було сховатися, а через те, що він був розташований на тому клапті землі, що його намагався колись приховати від митарів один хитрий землевласник, хоча за законом наділи, які можна було би зорати дощовитого четверга трьома з половиною волами, підлягали обов’язковому оподаткуванню, а саме такого розміру і був цей наділ. Жителі Анк-Морпорка поважають традиції, особливо коли ті стосуються ухиляння від податків.

У парку були дерева — і навіть став зі справжніми рибами. І якось так уже сталося, що там було справді безпечно переховуватися. У Сховному парку майже не траплялося пограбувань — бо грабіжники, як і всі інші, полюбляють приймати сонячні ванни у безпеці. Тож парк той був, так би мовити, нейтральною територією.

А ще людей у парку потроху більшало, хоча розважатися там було нічим — хіба спостерігати, як теслі споруджують велику дерев’яну сцену неподалік озера. Позаду сцени розтягли сітку. Коли хтось наважиться пролізти, Хризопразові тролі ловитимуть таких хитрунів і кидатимуть у став.

Серед усіх музикантів, які репетирували перед виступом на фестивалі, Довбня з товаришами по гурту помічали одразу — почасти через те, що він зняв сорочку, аби Джимбо міг замастити йому рани йодом.

— Я думав, то такий жарт, — ричав Довбень.

— Та ж казав тобі, шо у твоїй кімнаті його лишив, — виправдовувався Паскуда.

— І шо, і як мені тепер на гітарі грати? — спитав Довбень.

— Та ти й здоровою нормально не грав, — озвався Кивун.

— Ти на руку мою позир. Зириш?

Усі дивилися на його руку. Мати Джимбо вдягла на неї рукавицю, замастивши й перев’язавши рани — неглибокі, бо навіть найтупіший леопард недовго панькатиметься з кимось, хто намагається зняти з нього штани.

— Рукавиця! — ревів Довбень. — Ви хоч раз бачили, шоби серйозний музикант в одній рукавиці виступав? Як взагалі на гітарі грати, коли рука в рукавиці?

— А ти хіба грати вмієш? Яка різниця?

— Нашо я взагалі з вами, телепнями, зійшовся, — вів своє Довбень. — Ви стаєте на заваді моєму творчому розвиткові. Гадаю,