Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Ти четверту добу не прохміляєшся, і всі інші п'ють. Навіть у заставах ночами п'ють. Чого ти хочеш ? Щоб нас п'яних спіткали й вирізали денебудь у хуторі ?

— А ти думаєш, це нас мине ? — усміхнувся Фомін.— Колись таки доведеться помирати. Занадився глек по воду ходити ... Знаєш ?

— Тоді давай завтра самі поїдемо у Вешенську й піднімемо руки вгору : беріть, мовляв, нас, здаємося.

— Ні, ми ще погуляємо...

Григорій став навпроти стола, широко розставивши ноги.

— Якщо ти не наведеш порядку, якщо не припиниш грабежі й пияцтво, я відколюсь від тебе й заберу з собою половину людей,— тихо сказав він.

— Спробуй,— погрозливо протягнув Фомін.

— І без спроби вийде !

— Ти... ти мені не загрожуй! — Фомін поклав руку на кобуру нагана.

— Не лапай кобуру, а то я тебе через стіл швидше дістану!— поквапно сказав Григорій, збліднувши, до половини витягши шаблю.

Фомін поклав руки на стіл, усміхнувся.

— Чого ти причепився до мене ? Без тебе голова тріщить, а ти з дурними балачками. Вклади шаблю в піхви! І пожартувати з тобою не і іожна, чи що ? Скажи, будь ласка— строгий який! Просто як дівчина шістнадцятка ...

— Я вже тобі сказав, чого хочу, і ти це закарбуй собі на носі. У нас не всі таким духом дихають, як ти.

— Знаю.

— Знай і пам'ятай! Завтра ж накажи, щоб випорожнили в'юки. У нас — кінна частина, а не в'ючний обоз. Відрубай їм це, як ножем! Теж мені, борці за народ називаються! Обвантажились грабованим добром, торгують ним по хуторах, як колись, бувало, купці — коробейники ... Згоріти з сорому ! І на чорта я з вами зв'язувався? — Григорій плюнув і відвернувся до вікна, блідий від обурення і злості.

Фомін засміявся, сказав :

— Жодного разу кіннота нас не натиснула ... Ситий вовк, коли його верхівці женуть, все, що зжер, на бігу відригує. Так і мої стерваки — все покидали б, якби на нас натиснули як слід. Нічого, Мелехов, не хвилюйся, все зроблю ! Це я так, трошки духом занепав і попустив віжки, але я їх натягну ! А ділитись нам не можна, давай горе горювати вкупі.

їм перебили розмову : в кімнату увійшла хазяйка, несучи миску паруючого борщу, потім юрбою зайшли козаки, яких вів Чумаков.

Але розмова таки вплинула. Ранком Фомін віддав наказ випорожнити в'юки, сам перевірив виконання цього наказу. Одного з запеклих грабіжників, що вчинив опір при огляді в'юків і не схотів позбутись награбованого, Фомін застрелив у строю з нагана.

— Приберіть це падло! — спокійно сказав він, штовхнувши ногою мертвого, і, оглянувши строй, підвищив голос : — Годі вже, сучі сини, по скринях лазити ! Я вас не Для того підняв проти радянської влади ! З убитого против-'ника можете знімати все, навіть закаляні підштаники, якщо не погребуєте, а сім'ї не чіпайте! Ми з жінками не воюємо. А хто буде противитись — дістане такий самий рощот!

В строю покотився і вщух тихий гомін...

Порядок був начебто відновлений. Днів зо три. банда гасала по лівобережжю Дону, знищуючи в сутичках невеличкі загони місцевої самооборони.

В станиці Шумилинській Капарін запропонував перейти на територію Воронізької губернії. Він мотивував це тим, що там вони напевне матимуть широку підтримку населення, яке недавно повставало проти радянської влади. Але коли Фомін об'явив про це козакам, ті в один голос заявили : "З свого округу не підемо !" В банді замітингували. Довелося змінити рішення. Протягом чотирьох днів банда безупинно йішт* на схід, не приймаючи бою, який нав'язувала їй кінна група, що почала переслідувати Фоміна невідступно від самої станиці Казанської.

Замітати свої сліди було не легко, бо скрізь на полях ішла весняна робота і навіть у найглухіших закутках степу копошились люди. Втікали темними весняними ночами, але як тільки вранці спинялись денебудь підгодувати коней — неподалік з'являлась кінна розвідка противника, короткими чергами бив ручний кулемет, і фомінівці під обстрілом починали квапливо загнуздувати коней. За хутором Мельниковим Вешенської станиці Фоміну хитрим маневром удалось .обманути противника й одірватись від нього. З донесення своєї * розвідки Фомін знав, що командує кінною групою Єгор Журавльов — наполегливий і тямущий у військовій справі козак Букановської станиці; знав він, що кінна група майже вдвоє більша за його банду, має шість ручних кулеметів і свіжих, не виснажених довгими переходами коней. Все це примушувало Фоміна ухилятись від бою, щоб дати можливість відпочити людям і коням, а потім, при можливості, не у відкритому бою,. а раптовим наскоком, розбити групу і, таким' чином, позбутися настирливого переслідування. Гадав він також коштом противника поживитись кулеметами й патронами для гвинтівок. Але розрахунки його не виправдались. Те, чого побоювався Григорій, трапилось 18 квітня на узліссі Слащевської діброви. Напередодні Фомін і більшість рядових бійців перепились у хуторі Севастья-нівському, з хутора виступили на світанку. Вночі майже ніхто не спав, і багато бійців заснули тепер у сідлах. Годині о дев'ятій ранку недалеко від хутора Ожогіна стали на привал. Фомін виставив сторожову охорону й наказав дати коням вівса.

Зі сходу віяв дужий поривчастий вітер. Бура хмара піскового пилу закривала горизонт. Над степом висіла густа імла. Ледве просвічувало сонце, запнуте високою звихреною млою. Вітер тріпав поли шинелей, кінські хвости' і гриви. Коні оберталися до вітру спиною, шукали захисту біля рідких, розкиданих по узліссю кущів глоду. Від колючого піщаного пилу сльозились очі і було трудно щонебудь побачити навіть на недалекій відстані.

Григорій дбайливо протер своєму коневі храпи й вологу над очима, почепив торбу й підійшов до Капаріна, що годував коня з поли шинелі.

— Ну, й місце для стоянки вибрали ! — сказав він, показуючи нагайкою на ліс.

Капарін знизав плечима.

— Я казав цьому дурневі, але хіба його можна в чому-небудь переконати ?

— Треба було стати в степу або край хутора.

— Ви гадаєте, що нападу можна сподіватися з лісу ?

— Так.

— Противник далеко.

— Противник може бути й близько, це вам не піхота.

— Ліс голий, може побачимо, коли що до чого.

— Дивитись нікому, майже всі сплять. Боюсь, коли б і в охороні не спали.

— Вони на ногах не стоять після .вчорашньої гульні, їх тепер не добудишся.— Капарін скривився, наче від болю, сказав півголосом : — 3 таким керівником ми загинемо. Він пустий, як пробка, і дурний, просто таки, як пень, дурний! Чому ви не хочете взяти на себе командування ? Козаки вас поважають. За вами вони охоче пішли б.

— Мені це непотрібне, я у вас недовгий гість,— сухо відповів Григорій і відійшов до коня, шкодуючи, що необережне признання мимоволі злетіло з язика.

Капарін висипав з поли на землю залишки зерна, пішов за Григорієм.

— Знаєте, Мелехов,— сказав він, на ходу зламавши гілку глоду, общипуючи набряклі тверді бруньки,— я думаю, що довго ми не продержимось, якщо не ввіллємось у якунебудь велику антирадянську частину, наприклад—у бригаду Маслака, яка блукає десь на півдні області. Треба пробиватись туди, інакше нас тут знищать в один чудовий час.

— Зараз розлив. Дон не пустить.

— Не зараз, а коли вода спливе — треба йти звідси. Ви думаєте інакше ?

Трохи подумавши, Григорій відповів :

— Правильно. Треба подаватися звідсіль. Робити тут нічого.

Капарін пожвавішав. Він почав докладно говорити про те, що сподіванки на підтримку козаків не справдились і що тепер треба всіляко умовляти Фоміна, щоб він не гасав марно по округу, а наважився на злиття з дужчою групою.

Григорію обридло слухати його балаканину. Він уважно стежив за конем, і як тільки той спорожнив торбу,— зняв її, загнуздав коня і підтягнув попруги.

— Виступаємо ще не скоро, даремно ви поспішаєте,— сказав Капарін.

— Ви краще підіть та приготуйте коня, а то тоді ніколи буде сідлати,— відповів Григорій.

Капарін уважно подивився на нього, пішов до свого коня, що стояв коло обозних дрожок.

Ведучи коня за повід, Григорій підійшов до Фоміна. Широко розкидавши ноги, Фомін лежав на розстеленій бурці, ліниво обгризав крило вареної курки. Він посунувся, жестом запрошуючи зайняти місце поруч з собою.

— Сідай полуднати зі мною.

— Треба рушати звідси, а не полуднати,— сказав Григорій.

— Погодуємо коней і рушимо.

— Потім можна погодувати.

— Чого ти гарячку пореш ? — Фомін відкинув обгризену, кістку, витер об бурку руки.

— Застукають нас тут. Місце підходяще.

— Який нас чорт застукає ? Тількищо розвідка вернулась, кажуть, що на горбі нікого нема. Виходить, Журав-льов загубив нас, а то б він тепер на хвості висів. З Бука-новської ждати нема кого. Військомом там Михей Павлов, хлопець він бойовий, але сили в нього малувато, і він навряд чи вийде зустрічати нас. Відпочинемо як слід, переждемо трохи цей вітер, а потім попрямуємо на Слащевську. Сідай, їж курятину, чого над душею стоїш ? Щось ти, Мелехов, полоханий зробився, скоро всі кущі об'їжджатимеш, отакенного гака будеш накидати ! — Фомін широко обвів рукою і. зареготав.

Вилаявшись спересердя, Григорій одійшов, прив'язав до-куща коня, ліг недалеко,— накривши од вітру обличчя полою шинелі. Він задрімав під свист вітру, під тонкий співучий шурхіт схиленої над ним високої сухої трави.

Довга кулеметна черга примусила його схопитись на ноги. Черга ще не встигла скінчитись, а Григорій вже відв'язав, коня. Покриваючи всі голоси, Фомін загорлав : "По конях і" Ще два чи три кулемети затріскотіли з" правого боку, з лісу. Сівши в сідло, Григорій в одну мить збагнув обстановку. Праворуч над узліссям, ледве помітні крізь пил, чоловіка п'ятдесят червоноармійців, розгорнувшись лавою, відрізуючи шлях до відступу на пагорок, ішли в атаку. Холодно і так знайомо виблискували над головами їх голубі при тьмяному сонячному світлі клинки. Прямо з лісу, з порослого чагарником пагорка, з гарячковою поспішністю випорожняючи диск за диском, били кулемети. Зліва теж з півескадрона червоноармійців мчали без крику, вимахуючи шаблями, розтягаючись, замикаючи кільце оточення. Залишався єдиний вихід: прорватись крізь рідкі ряди атакуючих зліва і втікати до Дону. Григорій крикнув до Фоміна : "За мною держи !" — і пустив коня, вихопивши шаблю.

Відскакавши сажнів з двадцять, він озирнувся. Фомін, Капарін, Чумаков і ще кілька бійців шаленим галопом мчали за якихось сажнів десять позад нього.