Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

— Що, злякався, в штани напустив?

І як учора, хлопці знову оточили їх півколом, а Сашко підскочив і заліпив Вовці ляпаса. Знову закрутилося все навкруги, земля робила оберти: вгору і вниз, кулаки ліпили м щось м’яке, вони вже боліли, їхні кулаки; забіяки тузали один одного, били з незбагненним завзяттям та люттю. Били, й червона кров знову крапала на білий сніг. А хлопці кричали, як і вчора:

— Бий, бий! Так його, так! В дихало гати!..

Тоді Вовка раптом побіг. Вирвався з хлопчачого кола, без шапки, з роз’юшеним носом і з плачем почав утікати. Йому засвистіли вслід, залюлюкали, а перший свистів і люлюкав Сашко.

— Ти йому дав! — кричали захоплено хлопці, а Сашко гордо звів голову, сплюнув на сніг червоною слиною і закопилив зневажливо губу. Тоді вперше побачив: хлопці дивляться на нього, як на героя, і вперше пізнав, що відчуває людина, коли на нього отак захоплено дивляться. На снігу світилася чудова червона кров — його чи ворожа, хто розбере?

— Я йому дав! — гордо сказав і знову чвиркнув багряним згустком, що ляпнувся на сніг, ніби проросла на ньому яскрава квітка. — Вже він буде знати, хто з нас Коник-Стрибунець!..

Це було так недавно, а може, й давно: лишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні не течуть, а спалахують — порвані клапті, які все-таки були його життям. Поспішлива розповідь матері, сумне його торжество, сніг і кров — ніким не знятий кінофільм і ніким не записана маленька історія. Він сидів у м’якому кріслі перед вікном, дивився на сірі повиті дощовою мрякою горби, і йому здалося, що в житті й справді залишаються такі сторінки, яким не дано постаріти.

Не знав, чому воно так. Чому людина живе, крутиться у веремії щоденщини і їй діла немає до того, що було, а що буде. Має клопоти і клопотів тих невідь-скільки. Колись побачив на одній із виставок чудного малюнка; власне, не одного, а серію: художник намалював химерного звіра, якого не знають учені: чудний фантастичний бронтозавр. Певне, він сам, той художник, довго міркував над власним малюнком, бо підписав його несподівано: "Час". Тоді його рука накреслила другого образка: бронтозавр мчить щодуху, а навзаводи з ним біжить чоловік. Сашко тоді здивувався: йому здалося, що бігун схожий обличчям із ним. Щось той художник йому нагадав. Власне, й не нагадав — щось у ньому відбувалося й раніше. Здається, не дуже жадав на те, та й навіщо? Але йому раптом здалося, що час зупинився. Мав тоді багато роботи: обов’язкової й підробіткової, але відчув, що стає не здатний ні до чого, що зносився, чи втомився — кат зна що! Звісна річ, змушений був ходити на роботу, але від роботи підробіткової відмовився, хоч його й упрошували.

— Погано себе почуваю, — сказав він і не збрехав — так воно було й насправді. "Коли людина підходить до межі, — подумалося тоді, — це миттю відчувається!"

2

Із Сашком і справді останнім часом діялося щось дивне. Вряди-годи виникав гострий біль у грудях — мусив спинятися й глибоко вдихати повітря, з’являлася неприємна важка млість — все, про що раніше не відав. Пішов до лікаря, йому зробили кардіограму, а заодно прогнали по інших лікарях. Відчував себе піддослідним кроликом, бо йому перевіряли очі, міряли тиск, примушували роздягтися й присідати, мацали йому живота, казали заплющити очі й підносити вказівного пальця до носа, наказували крутити очима, стежачи за пальцем лікарки, послали на рентген і на аналіз крові та сечі. "Господи! — думав він, вирвавшись із того немилосердного й душного світу білих халатів, — що це зі мною діється?" Помітив, що після всіх цих маніпуляцій світ для нього одмінився, зінакшіли й люди. Раніше це були просто люди, але тепер ніби віддалилися, зчужіли, начебто він істота інших вимірів — щось йому від того стало не так. Щось у ньому фатально порушувалось — ота машина, яка досі так бездоганно працювала, раптом дала збій; лікарі, обдивившись його та обмацавши, нічого йому не сказали й не пояснили, але кожен по багато записував у лікарняну картку; кожен писав оте своє щось із професійною насолодою, а на його несміливі розпити буркав щось ухильне — треба його ще дослідити, провести детальніше обстеження — так просто хвороби не визначаються. Йому понавиписували незрозумілими хапливими почерками якісь рецепти, і змушений був ковтати якісь ліки з химерними назвами. Але він швидко ті ліки закинув — боявся переступити рубежа, за яким і справді почнеться щось інше, відразливо-неприємне, ба навіть страшне. Це мав бути також черговий злам, отож поки що сховав рецепти і, хоч здав на аналізи кров та сечу, хоч зайшов у темний кабінет і просвітився, а в поліклініку більше не повертався — страх його недовідомий долав. Хотілося одного: дістати звільнення на кілька днів, щоб не ходити на роботу й відпочити, але лікарняного йому не дали. Отож знову змушений був виїжджати на завдання редакції й висиджувати на роботі, адже й для того, щоб пройти всі оті маніпуляції, треба було відпрошуватися — поліклініки не працюють у позаробочий час. Загалом він людина старанна, але останнім часом перестав писати заробітникові статті на краєзнавчі теми, на які, до речі, треба було збирати матеріал. З жінкою він був посварений, але помирився і жив тепер здебільшого в неї, в місті. До матері тільки забігав і хіба в часи сварок затримувавсь у неї більше, інколи перебував вихідні. Чекав, як свята, неділі, бо до відпустки ще бозна-скільки. Тільки в неділю міг розслабитись, але тоді вдома збиралася родина: жінка, різка, копітка й надуміру криклива, і діти, мав їх уже двоє, крикливі не менше. Після того, як признався жінці про свою хворобу, вона почала придивлятися до нього підозріливо-співчувально і принаймні дала спокій з домашніми роботами, яких у неї завжди збиралася незмірна кількість. Був радий хоч би з того, що вивільнився, як казав собі, для рефлексій — вже це по-своєму його заспокоювало. Отож користався з нагоди й тікав з дому, щоб побути, як сповіщав, на свіжому повітрі.

Але на вулиці зупинявся, йти, власне, не було куди, хіба до матері. Порожній хідник, попереду — машина, в кузові — заляпані вапном дівчата. Дівчата сміються (це сьогодні так!) — звичайний дівочий сміх. Але він поморщився, начебто старий — буває ж таке безпричинне і лихе роздратування. Звернув праворуч і пішов вулицею, обсадженою тополями, їх огороджено побіленими загородками, впроздовж тяглися паркани й садки. Тиша покривала вулиці й хати. З хвіртки викотив на триколісному велосипеді хлопчина й поїхав просто на нього. Затутукав, коли наблизився, обличчя мав урочисто-незворушне, наче був паном усесвіту. Сашко зійшов з дороги владному наїзнику і ледве не нарвався на здоровенного дядька з цигаркою в роті. Від дядька густо запахло, він, ухиляючись від Сашка, зробив кругленькі очі й проказав шамотливо, не виймаючи цигарки: "Здраствучки вам, не розійдемося, га?" Сашко рушив далі, й тут на нього знову поїхав хлопчак, але вже на двоколісному велосипеді. Стояв на педалях і насвистував пісеньку, долішня губа була підігнута під горішню. Розчинилася хвіртка і з неї повільно почала виповзати коляска. Зупинився, пропускаючи її, — на нього зирнула молода тілиста жінка з сонними затуманеними очима. Жінка позіхнула, не прикриваючись, а візочок з дитиною, немилосердно повискуючи, покотився по хіднику…

Він прокинувся сьогодні вночі, розбуджений далеким погуком тепловоза, довго не міг заснути, зворушений тривожним і дивним сном: дерся він на кручу разом із батьком, і батько не втримався на крутосхилі й полетів сторчака. Сашко із жахом, розтуливши рота, дивився, як падає старий, лисий, зі срібними вусами чоловік, падає спиною, повернувши до нього прохальне й перестрашене обличчя — упав таки спиною з глухим звуком, як мішок. Унизу був смітник: старі кастрюлі, уламки керогазів, бляхи, спинки старих післявоєнних ліжок, папери й папки, розсипане лискуче скло. Батько, певне, поранився, бо з натугою звівся окарач, і його руки, сперті на білий папір, покривалися кров’ю. Отоді він і прокинувся; навколо стояла тиша, густа, темна, морок повивав кімнату, речі проступали в рідкому світлі, як допотопні повільні, але рухливі звірі. Здивувався на цей сон, адже батько для нього — абстракція. Лежав і згадував той далекий час, коли вони сиділи з матір’ю і їли капусняк після його першої переможної бійки з Вовкою; чи не тому мати вирішила, що він став дорослий настільки, що йому можна оповісти історію про батька. Він і раніше дивувався, що в їхньому домі не було жодної його фотокартки, власне, завалялась одна, мацюпенька, для паспорта, її він відшукав у щілині материної шухляди. Любив роздивлятися ту фотокартку, але вона була така потерта, що й справді не людина була на ній зображена, а тінь. Дивне було те, що зараз, уві сні, побачив він батька не образом тієї фотокартки, а в образі одного загадкового старого, котрий якось йому стрівся. Йому стало в тім сні невимовно шкода батька, який боровся в ямі, закиданій усяким непотребом, закривавлений і побитий, — не міг допомогти йому, бо й сам висів над прірвою зовсім так, як герой Франкової притчі "Про життя", на котрого напав лев і котрий знайшов захисток на скельній кручі, на якій висіла квола берізка. Нога його вперлась об виступа, але це була гадюка звита в клубок, що дрімала в щілині й підняла голову з шипінням. Там же внизу, в прірві, розкрив пащеку здоровенний змій, чекаючи на жертву, а корені берізки, за яку тримався, запопадно гризли білі миші…

Поруч пухкала крізь сон дружина, він повернувся по неї і раптом завмер — на нього дивилися напівприплющені очі. Дивилися темним поглядом, у якому гуляють сни; між лопатками в Сашка з’явився холодок — той його сон про батька так нагло увірвався, отож він думав, що старий залишився бабратися внизу між ламаного мотлоху, кастрюль і мисок, стільців та керогазів.

Кімнату заповнило місячне світло, бо в той момент світило вирвалося з-за хмари — все в кімнаті затріпотіло, заворушилося: розкидані в розгардіяші речі, неприбраний після вечірнього чаю посуд; він подумав, що вони з жінкою вже давно впали в цей власний, рідний смітник і так до нього призвичаїлися, що не бачать його нечупарності й убогості.

Звівся і підійшов до вікна: місяць горів серед неба, ясний і чистий.