Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

- Од сьогоднi - шабаш пити! годi гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу, - рук не позича­ти... А проте - свого не забуваймо! I вони так роблять... Коли вони вмiють пiд нас пiд'їздити, - навчiмося ж i ми пiд них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона, - то для всiх хай буде рiвно; коли нема, - то всiм нема!

- Добре, Чiпко! їй-богу, добре! - обiзвався Лушня, так йо­му подобалась така рiвна правда. - Я перший, брате, [ра­дий] хоч i сю нiч затесатись до пана, та розказати йо­му, де правда...

- Та не пан один, Тимофiю, - не вiн один!... Усi налягли на нашу шию... всiм бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: вiн тiльки своє дiло знає - панське!.. Коли б до нас старшi над паном правдивiшi були... i пан би був не той! Вони б довiдались, чого люди стра-ждуть, вiд кого й вiд чого вони терплять; вони б прямо сказали пановi: нi, то буде не­правда, коли так зробимо!.. Так же нi! Пан - свiй брат... Пан, бач, i примаже, й замаже, бо в пана є, бо вiн наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та й то ще не всi, Тимофiю! I пан, i старшi - одна бiда... Он, попи нашi! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й тi нi слова!... А кому ж, як не їм першим замовити його?.. Жид - i той... i той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збiжжя, яке ще зосталося за душею... Сам пi­дведе, сам i видасть!.. Усi на нас, Тимофiю, всi!.. I свiй брат багатир на нас... I п'яницi ми, й злодiї, й волоцюги... Як ще ми живемо на свiтi, Тимофiю?.. Як нас не подушать усi отi праведники?.. Здається, само не­бо, якби впало на нашi плечi, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга, ко­тру ми терпимо вiд кожного!.. Не будьмо ж дурнi, коли так!.. Оце нас четверо. Годi, кажу, пи­ти-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голо­ви з писарем? Жид i забрав усе те собi; а нам ще понаби­вали... Нi! Станьмо краще такими людьми, як усi, - при­й­мемось за роботу, вдень будемо працювати... а ніч-матiнка - й научить i ска­же, де наше лежить... Добре?

- Добре, Чiпко! З завтрього я сам стаю на роботу, - годi во­лочитись! Скажу Петровi й Якимовi... Будемо гро­шi за­ро­бляти...

- А я мирюсь з матiр'ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то й добре... Будуть i грошi... А що то, брате, за сила грошi? Сказано: золото мур ламає! Чого тi­льки не зробиш за грошi... Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав грошi?.. Пiдсипав би яризцi п'ятдесят карбованцiв, як отой волоцюга... "Не займай моєї землi!.. Не одбирай її в мене!.." I не заняв би... бог зна, що з мене тодi б вийшло... Був би я, може, досi жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу;

годував би дiток, як другi, от як Грицько... А то - мати... та рiдна мати, що тебе на свiт народила - й та стала тобi ворогом!.. Хiба воно легко то, Тимофiю? Зга­даю, серце роз­ривається, душа болить... А все через ту землю... Хоч i не в землi, бач, сила... Нi! Земля - так собi: земля та й годi!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофiю, що то за людина така?! Ото вона сьогоднi, менi й снилася... Наче янгол, як свята душа, лiтала вона над моєю головою...

- Хто? - не розбираючи Чiпчиного марива, питає Лу­шня.

- Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь свiт... - Яка Га­ля? - питає вдруге Лушня.

Чiпка схаменувся.

- Не знаю, - одказав i замовк.

- Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. - допитує­ть­ся Лушня.

Чiпка не одмовив нi слова, тiльки зiтхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.

- Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чiпко?

- Нiчого... Болить тiльки все... Побили сучi сини до жи­во­го тiла, - як печене болить...

- То ти б до знахарки пiшов, щоб мастi якої дала або зiл­ля.

-Загоїться й так. А слiди хоч i зостануться, - то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!..

- Та й у тебе в хатi, - хоч вовкiв гони!.. - привiтався Лу­шня. - Чи немає хоч чарки горiлки погрiтися?

- Чортма! Лiзь на пiч, коли хоч...

Лушня побрався на пiч, та, не роздягаючись, лiг мовч­ки. Чiпка собi лiг на полу.

Лушня лежав та радiв, що так дiло обiйшлося. Турбу­вався тiльки про одно: коли б перше Чiпки побачитись з Пе­тром та Якимом, та наструнчити їх, щоб уже в один го­лос спiвали... Вiн справдi став побоюватись Чiпки... "Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то..." - думав вiн мовч­ки.

Чiпка собi мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завiрюха, крутилась, вихорилась. Серед ночi, при мiсяцi, при тяжкiм болi тiла, всi деннi пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, ки­дали то на один бiк, то на другий; не давали бо­лю затихну­ти, думцi забутися... Вiн лежав, як у вогнi... Ду­ша млiла й болiла, - помстою; серце гукало - оддячити; розум пашiв - злом.

- Тимофiю!

- Чого!

- Ти не спиш?

- Нi, не сплю.

Чiпка замовк.

- Не знаю... чи казати, чи мовчати?.. - несмiливо знову оз­вався, перегодя трохи.

- Про що? кажи!

- Удень сьогоднi я спав... менi приснилося... Чiпка ви­мо­в­ляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з перери­вами: язик казав одно, а думка вперед бiгла - за другим.

- Ну?.. що ж тобi снилося?

- Я плакав... Я молився боговi... не помага!

- Та що ж там таке? кажи! - пристає Лушня.

- Я довго думав... - тяг Чiпка слово за словом.

- Що ж ти думав?

- Ти бачив сьогоднi людську неправду? - якось, мов на­тужившись, викрикнув Чiпка. - Бачив?..

- Хоч не бачив, то чув, розказували, - одмовляє Лу­шня.

Довго ще вони мiж собою балакали, поки поснули. А поснули вже тодi, як стали другi