Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

хоч крiзь землю... Його пi­ймали на сльозах, вiн плакав, як мала дитина! А Лушня ре­гоче та й регоче пiд вiкнами, - аж шибки двигтять...

- Чiпко! Чiпко! що то ти одмолюєш сльозами? - регочуч­ись, знову Лушня.

Чiпка пiзнав голос. Смiх над його молитвами, над йо­го сльозами, товариська зрада, докора - разом кинулись йому в голову, схопили за серце...

- Уб'ю!.. - аж сичав вiн - та вхопивши макогiн, босонiж з хати...

На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув - i одскочив убiк... А Чiпка обiруч попер мако­гоном прямо.

- Уб'ю!.. - гукає вiн щосили, та знову бiжить за мако­го­ном.

Лушня - далi... Поки дiстав Чiпка макогона, Лушня опи­ни­вся геть далеко...

- Вон, сучий сину! щоб ваш дух не смердiв коло мого двору! - кричить Чiпка на все горло. - Уб'ю, тiльки побачу хоч здалека...

- Чи ти, бува, не здурiв? чи не збожеволiв. Чiпко?.. За вi­що ти нас лагодишся вбивати?.. - зупинившись так, мо­же, за гони, гукає Лушня.

- Я через вас сорому набрався... мене через вас нiвече­но... Вон!.. Товариша б'ють, а ви по шинках гуляєте та ще й смiєтесь?.. Це вже не первина... Тодi в пана... самi завели, самi й покинули... А тепер тута!.. Є ви товаришi, друзяки?.. Собаки, а не товаришi!.. Вон!! - Та, кинувши макогона об землю, пiшов назад у хату й засунув за собою дверi.

Лушня постояв-постояв та знову пiдiйшов пiд вiкно.

- Чiпко!.. Чiпко!

Чiпка лежить на полу, мовчить.

- Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хiба б же ми тобi, ти думаєш, не помогли? Та ми б раднiшi... Ми ото, як побачили тебе, та разом i кинулись по вулицях скли­кати людей... Я побiг до Сидора в кузню молотка взяти... Коли оглянусь - аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся - аж їм уже руки скручують десятники... i старшина коло них... Я мерщiй на помiч, хотiв оборонити; а вони й мене зв'язали... Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибрiху­ватись, що буцiм тiкали з ляку... А старшина нас - у чорну... Оце тiльки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пiшли в Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас убивати зби­раєшся! - додавши жалю в голос закiнчив Лушня.

- Я вже чув таку пiсню... Я вас добре знаю! - мотнувши головою, одказав Чiпка, спустивши трохи гнiву.

- Так що ж, ти не вiриш?.. Нехай я, де стою, там i про­ва­люся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!.. - присягався Лушня.

Чiпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Вiн думав: чи Лушня каже правду, чи бреше?

Лушня брехав i боявся не пробрехатись. Вiн чув, що Чiп­ка натякнув, що його бито: щоб уже зовсiм розжало­бити товариша, вiн давай напирати на це.

- Чи вже б ми не раднiшi тебе вирятувати?.. Хiба нам не казано, як тебе нiвечили?.. Та в нас серце кров'ю обливалос­я... Так що ж ти будеш робити, коли взапертi?..

- Чом же ви не рознесли чорної к бiсовiй матерi?.. - уже без серця вступає Чiпка з розмову.

- Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сто­рожу аж з десяти чоловiка; та все один другого не ви­дасть: здоровi, як бугаї, а високi, як верстви.

- Де ж Петро та Яким? - забуваючи, пита Чiпка. - У чор­нiй зосталися?

- Та кажу ж - пiшли в Крутий Яр погуляти, бо тут стра­ш­но... А мене оце за тобою послали.

- Я не пiду! - одрубав Чiпка.

- Та й я, мабуть, такий, що хай собi гуляють самi, - ско­р­чив лазаря Лушня.

Чiпка нiчого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обi­звався перший:

- Пусти, будь ласка, в хату, хоч погрiюся бо так змерз у тiй гаспидськiй чорнiй, що трохи душi не витрясло, аж пе­чiнки пiдкидаються... - I почав цокотати зубами та здригу­вати, буцiм справдi змерз.

Чiпка повiрив Лушнi. Стало йому жаль товариша. Вiн скочив з полу, швиденько одсунув дверi.

Лушня увiйшов у хату; внiс за собою макогiн, що поки­нув Чiпка надворi.

Та Чiпка вже не слухав тiєї одмови, слова його полилис­я, як бистра вода, прорвавши греблю...

- Ой!.. дорогою цiною заплатять вони за неї! За тi сльо­зи, за ту кров, що сьогоднi безневинно пролито... бу­дуть вони довiку мучитися, до суду мордуватися!..

- Кому ж вони заплатять? - перебиває Лушня.

- Менi!.. менi заплатять! - гукає Чiпка, пiдводячись на ру­ки. - Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачiпали, я був до них, як усi люди... А зробили та­ке зi мною... стережiться ж тепер!.. начу­вайтеся!..

- Що ж ти зробиш? їх скiльки, а ти - один.

- Я - один? Хiба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселi, без притулку-пристановища?.. Хi­ба;трохи тиняється по свiту, де б свою голову прихили­ти, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як зовсiм роз­в'яжуться з панами... трохи нас буде? Що ж ми?.. Хiба ми не люди, щоб нам погибати попiдтинню голодною сме­ртю? Хiба б i ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такi достатки?.. I ми б були такими або ще й кращи­ми!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: "ори, мов, дурний хлопе! роби на ме­не! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!.." А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої працi, за­мовив тiльки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що - дай же менi плату хоч за оцi останнi два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспi­вали?.. "Бу­нто­в­щики!.. розбишаки!.." За ними й сила... Навели ва нас мо­скалiв, били нас, нiвечили, знущалися перед усiм свi­том... Так оце правда? це вона??. Нi, Тимо­фiю! Коли так... Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед бiлого дня, за те, що ми проси­мо сльозами, взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна нiч покаже-де моє, де твоє!

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсiм оторопiв. Вiн зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким стра­шним завзяттям.

А Чiпка не вгавав; вiн зупинявся тiльки перевести дух.

- Чи так, Тимофiю?

- Так, Чiпко, - ледве