Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

бачимо в цитованих словах щось іще дивовижніше: один з монархів, який відзначився найбільше знанням людей і справ, очевидячки, навіть не підозрює політичної користі релігії: настільки розумові вади його наставників спотворили якості його духу.

24. Цей дух поступу, помічений у Франції наприкінці XVIII століття, виказав себе водночас і в цілій Німеччині та скрізь він також супроводжувався бажанням змін у інституціях. Звернімо увагу на таке зображення того, що відбувалося тоді в цій країні, зображення, що належить перу німецького історика:

«У другій половині XVIII століття,— пише він,— новий дух часу поволі пробиває собі шлях навіть у церковні володіння: в них починаються перетворення. Промисловість і терпимість проникають скрізь; освічений абсолютизм, який уже заволодів великими державами, виказує себе навіть тут. Треба сказати, що в жодну епоху XVIII століття на цих церковних територіях не з'являлося монархів таких чудових і таких гідних поваги, як саме протягом останніх десятиріч, що передували Французькій революції».

Слід відзначити, наскільки наведена картина схожа на те, що становила собою Франція, де рух у дусі поліпшень та поступу починається в той самий час і де люди, найбільш гідні керувати, з'являються в той момент, коли революція вже збирається проковтнути все.

Варто також визнати, до якої міри вся ця частина Німеччини була втягнута в цивілізаційний і політичний рух тодішньої Франції.

25. Революція виникла не з причини цього добробуту; але дух, який мав її спричинити, цей діяльний, неспокійний, інтелігентний, новаторський, честолюбний дух, цей демократичний дух нових суспільств почав пожвавлювати все і, перш ніж здійснити моментальний переворот у суспільстві, виявився достатньо сильним, аби його збудити й розвинути.

26. Яким чином англійське судочинство доводить, що інституції можуть мати в собі багато другорядних недоліків, одначе ця обставина не перешкоджає їм досягати головної мети, передбаченої під час їх встановлення.

Здатність націй домагатися успіхів усупереч недосконалості, яка трапляється в другорядних відділах їхньої інституції, коли загальні принципи й сам дух, що пожвавлює ці інституції, плідні,— це явище ніде не виступає так виразно, як під час розгляду організації правосуддя в Англії в минулому столітті, що його описує Блекстон.

Передусім впадають у вічі два великих джерела різноманітності:

I. Різноманітність законів.

II. Різноманітність судів, що застосовують закони.

I. Різноманітність законів.

1. Є різні закони для властиво Англії, для Шотландії, Ірландії, інших володінь Великої Британії в Європі, таких, як острів Мен, нормандські острови та інші, нарешті, для колоній.

2. У самій Англії ми знаходимо чотири розряди законів, звичайне право, статути, римське право, справедливість. Звичайне право, в свою чергу, поділяється на звичаї загальні, прийняті в цілому королівстві, й на звичаї, властиві окремим сеньйоріям, окремим містам, іноді окремим класам суспільства, як, наприклад, звичайне право купців. Ці звичаї інколи надто різняться між собою, як, наприклад, ті, що на противагу загальній тенденції англійських законів вимагають поділу спадщини порівну між усіма дітьми й навіть, що ще дивніше, дають право першородства наймолодшому з дітей.

II. Різноманітність судів.

Закон установлює, пише Блекстон, дивовижну багатогранність різних судів, про що можна судити з такого вельми короткого переліку:

1. Насамперед ми маємо трибунали, засновані поза межами властиво Англії, якими є палати Шотландії та Ірландії, які не завжди залежать від найвищих судів Англії, хоч всі вони підлягають, зрештою, як я гадаю, палаті лордів,

2. Що ж до Англії зокрема, то якщо я достеменно передаю класифікацію Блекстона, я знаходжу в нього такий перелік:

а) одинадцять розрядів судових місць, що існують на засадах загального права, з яких, щоправда, чотири, либонь, уже втратили значення;

б) три розряди судів, юрисдикція яких поширюється на всю країну, але застосовується тільки до певних категорій справ;

в) десять розрядів судів, що мають спеціальний характер. Один з цих розрядів складається з місцевих судів, заснованих різними парламентськими актами або таких, що діють внаслідок традиції в Лондоні чи в провінційних містах та містечках. Ці останні такі численні й становлять собою таку різноманітність у діловодстві, що автор відмовляється від детального викладу всіх подробиць.

Отже, в самій тільки властиво Англії, якщо дотримуватися тексту Блекстона, діяли за тих часів, коли він писав, цебто в другій половині XVIII століття, двадцять чотири різновиди судів, окремі з яких поділялися на безліч різновидів, що мали кожен свій особливий вигляд. Якщо відкинути ті розряди, які відтоді, як здається, майже зникли, все ж таки залишається ще вісімнадцять-двадцять розрядів.

Тепер, якщо ми придивимося до цієї системи судоустрою, легко побачимо, що вона має в собі всілякі недосконалості.

Незважаючи на силу-силенну судів, часто-густо бракує дрібних трибуналів першої інстанції, що перебувають поблизу від підвідомчих їм осіб та покликаних розглядати дрібні справи на місцях та за малих витрат; такий брак робить судочинство важким і надто дорогим. Одні й ті самі справи підлягають компетенції кількох трибуналів, що вносить неприємну невизначеність у розподіл інстанцій. Майже всі апеляційні суди в певних випадках судять у першій інстанції — іноді як суди загального права, а іноді як суди справедливості. Апеляційні суди дуже різноманітні. Єдиним центральним пунктом є палата лордів. Адміністративні позовні справи анітрохи не відокремлені від звичайних, що видалося б великою потворністю в очах більшості наших леґістів. Нарешті, всі ці суди черпають підстави для своїх ухвал з чотирьох різних законодавств, одне з яких ґрунтується тільки на прецедентах, інше — справедливість — не грунтується ні на чому визначеному, позаяк його завдання найчастіше зводиться до того, щоб іти супроти звичаю чи статутів і за допомогою особистої думки судді виправити те, що в статуті чи в звичаї є застарілим або надзвичайно жорстоким.

Такі вади англійської системи видадуться ще більшими, якщо порівняти цю величезну й старомодну машину англійської юстиції з новітньою фабрикою нашої судової системи, простоту, зв'язаність, взаємне зчеплення частин, наявні в цій останній, зі складністю та незв'язаністю, що вражають у першій. Одначе немає країни у світі, де б з часів Блекстона велика мета правосуддя досягалась так повно, як в Англії, інакше кажучи, де кожна людина, хоч би який титул вона мала, в разі позову проти приватної особи або принца могла би бути більш упевненою в тому, що її вислухають, і знайти в усіх судах своєї країни найліпші гарантії для захисту свого майна, свободи та життя.

Це не означає, що вади англійської системи судоустрою сприяють тому, що