Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

Гуго поглянув на годинника. П'ята ночі. Він не наважився подзвонити. Збуджений, заходив по кімнаті. В голову лізли думки одна страшніша за іншу. Приліг на канапу, заклав під голову руки. Треба було б передрімати хоч кілька годин, а сон тікав. У голові все чіткіше проявлялася думка, що, певне, жила в ньому здавна. Якось так підступно, здавалось, навіть проти волі, виникла вона з глибин свідомості, і він зрозумів, що ні Хорстові, ні Юті немає місця у подальших планах розвою фірми, що ось зараз, як ніколи раніше, обставини сприяють усуненню їх обох. Коли усвідомив це, мороз пробіг поза спиною. Однак не жахнувся, ні, лише моторошно стало від того, що раптом побачив, ніби сон на яву, — широка дорога сягає сонця, і він на ній один, без будь-яких компаньйонів і навіть конкурентів. То була мить блаженного забуття, і раптом різкий телефонний дзвінок боляче стьобнув по нервах. Підскочив до трубки.

— Тут Глевіц!

— Пробачте, гер директор, що наважився потурбувати… Принесли телеграму. Я подумав, раз ви тут…

— Телеграму? Звідки? Від кого?

— Айн момент, лиш одягну окуляри… — з трубки якусь мить гуло. — Телеграма з Нью-Йорка, гер директор.

— Несіть її сюди, Грумкасель, негайно!

— Яволь!

Гуго здалося, що почув, як клацнули закаблуки. «Служака. Це добре. Такі Грумкаселі, залишені нам у спадок фюрером, згодяться для фірми. Телеграма з Нью-Йорка… Від кого? Від Стінесів? Більше нікому посилати фірмі телеграми з-за океану…»

Прочинилися двері кабінету, і на порозі став груботесаний охоронець. Простягаючи бланк з текстом, буквально їв очима начальство.

— Ви вільні, — кинув Гуго, схопивши до рук телеграму. Сів до письмового столу, ввімкнув світло і, гамуючи хвилювання, почав читати: «Генеральному директорові фірми «ХАМАГ», барону Торнау. Спостережна рада «Хемікал корпорейшн» запрошує Вас на свое ювілейне засідання, присвячене сторіччю заснування. Бажано, щоб ви зробили на цьому засіданні повідомлення про діяльність фірми. З повагою Петерсон».

— Отже, фірму «ХАМАГ» визнано! Зіг хайль! — вигукнув і схопився за трубку, щоб подзвонити Керкові. Проте враз зупинився. «Так, фірму визнано, однак яке це має відношення до тебе? ЗАПРОШУЮТЬ ХОРСТА! Знову Хорст! Знову мене відсунуто в тінь! — Гуго жбурнув телеграму на стіл. — Спостережна рада… Ювілейне засідання… Напевне, буде хтось із небожителів Стінесів, а може, і сам Рокфеллер, адже сто років від дня заснування! Показатися йому, справити належне враження, значить, і собі зробити перший крок на небо!»

Ні, до Нью-Йорка має їхати він, Гуго фон Глевіц, повідомлення про діяльність фірми повинен зробити теж він, бо він заслуговує на те більше, ніж будь-хто. Започаткував, виплекав… Тягне лямку повсякденної, виснажливої праці в той час, як дехто втішається коханням…

Гуго раптом схопився.

«І хай собі втішаються! Ми все зробимо без них…» — Він узяв до рук телефонну трубку, набрав номер Керка.

— Хелло, мій генерале, чи не могли б ви негайно приїхати до мене в офіс? Ні, я ще не лягав… Справи, любий генерале, невідкладні справи. Маємо телеграму з Нью-Йорка від Спостережної ради… Підписав хто? Петерсон, містер Петерсон… Так! О'кей… Я чекаю на вас і вже готую каву, справжню, бразільську!

Генерал Керк не дав довго на себе чекати. Ще не встигла запарувати на розжареному піску в мідних джезвах запашна кава, як Гуго почув — під вікном зупинялася машина. За кілька хвилин генерал уже заходив до кабінету. Як завжди спокійний, привітався, взяв телеграму, почепив на ніс окуляри й довго, уважно читав її текст. Потім поклав на стіл і, сідаючи до кави, яку Гуго вже розливав у маленькі порцелянові кухлики, сказав:

— Це запрошення багато важить. Вас визнали. Вітаю!

— Не розумію, генерале, чому вас? Нас! Нас визнано! Привчайтесь думати про фірму, як про свою власність. А то через нашу з вами скромність так і виходить, що ми працюємо, а дехто пожинає лаври…

— Ви про кого? — генерал зробив вигляд, що не розуміє, на кого натякає Гуго. Той спохмурнів, сьорбнув кави і з притиском мовив:

— Та все про нашого Хорсті. Я мав з ним телефонну розмову.

— Коли він приїздить?

— Сказав, не знає… У нього, бачте, весільна подорож.

— Як?! — брови Керка злетіли вгору.

— А так, любий генерале. Барон одружується, бере в супутниці життя відому вам синьооку Юті. Ну, як це вам подобається?

— Я знав, що на нього не можна покладатися. В такий час, коли…

— Коли дорога кожна хвилина! Коли ми через недовіру майбутніх акціонерів можемо втратити все! Коли наспіло утворення акціонерного товариства і його ради, він кидає справи, купує яхту і відпливає на Хальмадеру-Грос.

— Куди, куди? — не второпав генерал.

— На острів своїх юнацьких мрій…

— Вашому компаньйону пора лікуватися! — Керк одним ковтком випив каву і обережно поставив кухлик на стіл. Пальці його тремтіли.

— Цілком з вами згоден, однак навряд чи нам пощастить переконати лікарів у тому, що барон фон Торнау зсунувся з розуму.

Нараз генерал пильно глянув на Гуго.

— Він уже якось зумів переконати всіх: і лікарів, і суддів… Тоді, якщо мені не зраджує нам'ять, він лікувався у вашого батька, професора фон Глевіца.

— Так. Це було в сорок четвертому. Батько мав клініку на Ляймі…

— То, може, там збереглися архіви?

— Навряд… Потім там був табір для переміщених, а це нещодавно пожежа знищила адміністративний корпус.

— Пожежа там була невелика. Горіли склади… Зрештою, треба буде сказати, щоб пошукали, а що як знайдеться історія хвороби…

— Гадаєте, вона нам знадобиться?

— У житті все може статися… — Генерал тер пальцями скроні.

— Коли тривав процес, газети багато писали…