Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

правил… «Гроші — наш пан, що накидає нам свої закони, — міркувала вона, — чи то йдеться про скромні достатки, як от у нас, чи про таке багатство, від якого паморочиться голова. Я повинна була зробити все, навіть неможливе, щоб урятувати ці чотириста тисяч франків. Заради таких грошей небо й землю можна перевернути! Чого тільки не зробиш заради них… Коли Робер і П'єр успадкують ці гроші, вони відразу підпорядкуються тим правилам, що для грошей установлені. А може, передати спадщину дітям зараз же? Мабуть, так і доведеться зробити. Тоді вони вгамуються і хоч-не-хоч визнають, що їхня мати байдужа до тих грошей. Байдужісінько мені,— зітхала Леоні, вкриваючись ковдрою, — нащо воно здалося? Віддати, поділити…» Не вперше з'являлася в неї ця думка. Але щоб утілити її в життя, треба було зняти опіку з П'єра. Зрештою чому б і не зняти? Він же, певно, й надалі дозволить матері порядкувати своєю частиною спадщини. Матері або братам. Ніякого ризику тут нема. За Робера нема чого боятись: вдача у нього полохлива, він побоїться лишитися без нічого, гроші швидко візьмуть над ним гору, й він підкориться їм. І Гастон теж… тепер-то він робить борги, знаючи, що платитиме мати; проте він не марнотратець. Надто він полюбляє всілякі розкоші, то й не схоче, щоб висохло джерело тих розкошів. У крайньому разі можна звернутися до опікунської ради…

А як би вона пишалася, коли б могла сказати їм:

«Ви собі вигадали, ніби гроші для мене — щось найдорожче в світі, а я ось віддаю їх вам, собі лишаю тільки дещицю, щоб не довелося милостиню просити…» Ці думки захопили її, піднесли дух; знемога де й поділася. От би зараз піти, постукати в двері до Робера і не гаючись виповісти все… Та вона була надто розважна й не піддалася цій спокусі. Хай мине ніч, навіть іще кілька днів після того. А поки що Леоні полегшало від самої думки: вона стане така сама вбога, як Люсьєна Револю, тільки не через ганебний крах, а завдяки добровільному й гідному хвали самозреченню.

До самого світанку ці думки роїлися в неї в голові, а вона й не усвідомлювала, що шукає в них захисту від докорів сумління за те, що вона скоїла, пішовши на Біржову площу; вона не здогадувалася, що бажає якось уласкавити родину Револю, всіх тих, чиї похмурі обличчя оточили її з усіх боків, чиї невблаганні погляди пекли її звідусіль.

Спала вона години зо три, а збудило її шарудіння газети. Розплющивши очі, вона почула П'єрів голос: «Він наклав на себе руки цієї ночі».

На стільці біля ліжка плакав Робер.

Леоні сказала:

— Ну, поміркуйте самі: я прийшла до них десь так о пів на одинадцяту. А самогубство сталося за чверть години після того. Виходить, нема ніякого зв'язку між тим підписом, що дала мені Люсьєна, і смертю її чоловіка. Не розумію, за віщо ви мене катуєте. Біда лише в тім, що цілий день я не могла зважитись піти туди. Якби я пішла вдень, Оскар був би живий. Ну, чого ви так видивились на мене?

— Тут іще одне, — обізвався Робер. — Поки ти грабувала його дружину та дітей, наш старший брат Гастон відібрав у нього коханку…

— От іще! Чого ти хочеш? Не можу я тримати Гастона на припоні! Крім того, бідолаха Оскар і не знав, що це був саме Гастон — принаймні я так вважаю; і ще мушу тобі сказати: якби цього не зробив Гастон, то зробив би хтось інший… Жінки цього гатунку тримаються лише доти, доки є чим поживитись, — це ж бо відомо. Та що це ви справді! Чи я не переживаю так само, як ви? Адже не ми в цьому винні…

Вже краще було б їй слухати докори або зносити грубіянство. А то сидять мовчки. Не дають зазирнути в їхні думки. Чому вони такі несправедливі до неї, чому вважають, що вона нездатна зрозуміти їхні страждання? Ну, в Робера любов… У П'єра приязнь… А в неї самої хіба серця нема? Хіба воно не билося шалено колись для молодого вродливця Оскара Револю, того самого, що про нього в сьогоднішній газеті… Вона благально подивилась на їхні відчужені обличчя. Ніякої надії: не подолає вона цього бар'єра зневаги. Хіба що… і раптом виринула та сама думка, що не давала їй спокою вночі: розділити спадщину. Яка спокуса — кинути їм в обличчя цю пропозицію! Ні, для себе вона ніколи не дбала про гроші, тільки для синів. В усякому разі, тепер не дбає, не дбає ні про що. Життя в неї склалося невдало, вона його цілком присвятила синам, а ті її не розуміють. Хай тільки дадуть їй спокійно дожити віку десь у куточку. Може, вони думають, що її цікавлять будинки, якась нерухомість? Так ні — усі закони тепер проти домовласників… Права домовласників нині — то тільки міф. Їй нічого не треба, тільки одне — побачити здивовані, прояснені обличчя цих своїх суддів. І вона не змогла більше опиратися спокусі:

— Що ж, дітоньки, справа простісінька. Цієї ночі, ще не знаючи про смерть Оскара Револю, я безповоротно вирішила зробити щось таке, що примусить вас змінити думку про мене. Так мені принаймні здається. Я вирішила поділити між вами спадщину. Так, так, ви не помилились. Треба тільки звільнити П'єра від опіки — адже йому лише вісімнадцять років. Можливо, я ризикую. Проте, гадаю, він буде розважливий і дозволить мені й тоді порядкувати його часткою спадщини.

Вона була розчарована: діти не виявили ніякого здивування. Не второпали, чи що? Або не повірили? Не розчули? А може, не розуміють усієї ваги того, що вона їм пропонує?

— Поділити? Те, що нам належить від батька?

— Не тільки. Також і те, що належить мені. Ну, звичайно, якусь ренту я собі залишу. Жити ж на щось треба.

П'єр з усієї цієї самопожертви сприйняв тільки одне — так часто повторювані жахливі слова: «рента», «нерухоме майно», «цінні папери». І від того, що все це добро збиралися поділити, огида в нього не зменшилася.