Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

п’ять років тому жила за вказаною адресою, справді працювала слюсарем на оборонці і заробляла більше начальника цеху. Справді їздила на роботу і з роботи на метро, мала люблячу дружину і двох дорослих дітей. Проте, в один нехороший момент не зникла безвісти на п’ять років, а важко захворіла. І ще через рік назавжди пішла з життя. Дуже добре, Борисе, що ти, як я здогадуюсь, спочатку подзвонив мені, а не в довідкову “нуль-дев’ять”.

Борис посидів на підвіконні, осмислюючи інформацію, потім посміхнувся і запитав:

- Підміна покійників виключається?

- Я знаю тільки один аналогічний випадок. Кілька років тому в глухому грузинському селі, кажуть, помер старий швець, котрий з’явився там влітку п’ятдесят третього року. Подейкують, що це був не хто інший, як сам Лаврентій Павлович Берія. А в Москві схопили і розстріляли його двійника. У нашому випадку підміна виключається - заслужений виробничник помер удома. Більше того, встиг у непритомному стані відсвяткувати новосілля. Тож на Лагерній зараз нікого з цієї сім’ї немає.

- Уявляю собі, як вони раділи!

- Що батько помер?

- Ні, що квартиру встигли одержати. Булгаков правий: квартирне питання як у тридцятих роках нас псувало, так і зараз псує.

- Борисе, якби ти знав те, із чим ми, лягаві, здибаємося, то слово честі - збожеволів би. І професійна витримка не допомогла б. Ну наприклад, найделікатніший випадок: завтра треба йти одержувати ордери, а бабця-нахаба посеред ночі помирає. Це ж як виходить - мінус як мінімум дванадцять квадратних метрів. За що ж тоді боролися? Онуки ховають труп на балконі, одержують ордер, переїжджають на нову квартиру, терміново прописують усіх включно з покійницею і лише тоді розпаковують труп, кладуть у ліжко і викликають лікаря.

- Ну, якщо відкинути переселення душ, то ніякого матеріалістичного пояснення феномену я не знаходжу.

- І не треба. Бо містика в нашій державі ані Конституцією, ані Статутом КПРС не передбачена.

- Щось у нас з тобою, Олексо, веселенька сьогодні розмова склалася. Скажу відверто - чим довше я працюю у своїй лікарні, тим більше переконуюся, що вчення академіка Павлова геніальне і стовідсотково правильне. Але виключно для собачок. Свого часу в наше дитяче відділення привезли дівчинку років дванадцяти. З глушини, десь за Чорнобилем. Ще смішна така назва у села. Зараз пригадаю - ага, Кабани. Спочатку захворіла на грип, потім одержала ускладнення. Як написав у направленні тамтешній фельдшер, “на голову”. А полягало це ускладнення у тому, що дівчинка раптом заговорила чистісінькою французькою мовою. Колеги цікавилися: у тій кабанівській школі взагалі ніякої іноземної не викладають, бо вчителя ніяк не знайдуть.

- І що ж з’ясувалося?

- А нічого не з’ясувалося. Як заговорила - так і перестала. Вилікували… Ну що - побалакали?

- Побалакали. Розбігаємось.

Ми так і зробили. Борис помчав на роботу, а я пройшовся пішечки від Львівської площі до Управи. Вже на вході черговий старшина порадував:

- Сирота, де ти лазиш? Тебе Генерал шукає.

Ну от, подумалось, вже якась падла настукала.

На щастя, цього разу передчуття мене зрадило. Наш великий начальник просто вирішив поцікавитися, що ж було на тій конференції, куди він мене спровадив од гріха подалі. Настрій у Генерала був хороший, він навіть записав дещо з моїх фраз аби вставити у чергову доповідь, погодився зі мною, що якби не ми, ментівські практики, то всі ці розумні вчені повиздихали б з голоду. Навіть подякував за проведену роботу.

І тут мене знову понесло на слизьке. Ну не можу я тобі пояснити, як звуть того чортяку, котрий підштовхує мене урізноманітнювати своє життя шляхом непотрібних ускладнень. Я взяв - і гахнув:

- Товаришу генерал, прошу дозволу на розробку однієї справи. В порядку профілактики, згідно з рекомендаціями отої конференції.

- Кого вбили, Сирота? Втім, ні, раз профілактика, то - кого вбити збираються?

- Важко сказати. Але є оперативна інформація. Людина помирає у Києві чотири роки тому, її ховають, честь по честі. А через чотири роки раптом виринає ще один громадянин з такими ж анкетними даними. Щоправда, допитати його не можна, бо він важко хворий і лікарі його досі не відкачали. Проте, є думка, товаришу генерал. Оскільки ми з вами у воскресіння з мертвих не віримо, залишається версія, що документи померлого в якийсь спосіб втрапили до живої особи. Наприклад, такої, котрій треба заховатися від караючої руки правосуддя. Може, щось серйозне, а може тікає від сплати аліментів. Але варто перевірити. А раптом це не одиничний випадок, а тенденція деяких недобросовісних службовців?

Генерал аж підскочив.

- Сирота, ти геній! От тепер як мене почнуть у відділі адмінорганів довбати, де наша профілактика злочинності, я їм так і вріжу: товариші, профілактика - це вам не лекції пенсіонерам у червоних куточках читати. Це… як ти там сказав?… упереджувати злочин шляхом глибокої розробки оперативної інформації. Працюй, Сирота - і нас помітять! В цьому напрямку працюй. Даю добро.

Потім ентузіазм мого великого шефа трохи згас:

- Тільки я тебе прошу, Сирота, без узагальнень. Швидше за все ти вийдеш на якусь дрібноту в загсі, котра замість знищувати паспорти померлих продає їх, підробляючи до пенсії. Та і цей, котрий купив - двійника маю на увазі - теж, напевне, не з блатних. Ти правильно кажеш, аліментник. Тож працюй, Сирота, працюй. Даю добро.

Генерал і не помітив, як сам сформулював мені версію, до якої залишилося тільки підставити конкретні прізвища. Головне - не узагальнювати. Як там оті прибабахані «Знатоки» співають: «Если кто-то кое-где у нас порой…». Це головне, що не всі, не скрізь і