Лариса Юріївна Копань - Пульсари

книжку і, перепрошуючи, поліз під стіл, бажаючи роздивитися професорські черевики. Чи не в землі, бува? Ні, блищать. Взагалі старий міг і почистити їх або інші взути. Даремно під стіл лазив. Тут би щось оригінальніше вигадати, а не вдаватися до детективу.

— Вибачте, я ненароком…

— Нічого, нічого, — промимрив Верхуша, протяжно засопів і клюнув носом розсипані віялом папери.

Ось вони, докази! Напрацювався вночі, а тепер очі замилює. Якби не прийшов на роботу, кожному було б ясно, що відсипається… Ось вони, докази! Якби ж не від цих злочинців залежало Віталикове життя, Мусій давно б Іолу покликав… Тут не в медицині діло. Тут дивися ширше! Де Пильнюків синок і сестричка? За кордоном — сам чув, як батько бідкався синовою поїздкою. Маскувався, звичайно. Тут таке розігрується!..

Гучно сьорбнувши повітря, Верхуша злякано прокинувся і втупився в Мусія.

— А чого ви прийшли, юначе? Чому без стуку? Я, знаєте, доповідь пишу. Не маю часу, знаєте.

— Та я, професоре, порадитись. Тут домашні мої хочуть собаку чи кішку придбати, а в звір’я цього хвороби всякі, паразити. То я вирішив пару курчат купити. Якої краще породи? Ви ж курознавець…

— Вас розцілувати треба! — ожив Верхуша. — От що значить загальна середня освіта! Люди почали розуміти, що курка — найперший друг людини. Вона і яєчко знесе, і засокоче ліпше лауреата конкурсу вокалістів. І головне, хвороб ніяких у хату не принесе. Тримайте її хоч у ящику, хоч на балконі. А у вас кришталю немає? — зі страхом запитав Верхуша. — Вона, знаєте, не собака. З радощів може й на сервант злетіти, ну й ненароком звалить…

— Немає, професоре, — зітхнув Мусій. — Жінка все поспродувала. Похорон, огорожа, пам’ятник…

— А ви не поспішайте з пам’ятником, — порадив Верхуша. Сказав, та й осікся, ніяково закліпав очима і, як здалося Мусієві, навіть почервонів.

«То у вас, професоре, ще й совість є! Відчули, що підло змушувати мою Галю воздвигати пам’ятник над порожньою могилою».

— Це ж чому, професоре? — строго запитав Мусій.

Та Верхуша дуже втомився, готуючи доповідь. І зараз його змагав сон. Пам’ять замкнулася, і поновити сили міг лише кількахвилинний перепочинок.

— Що чому?

— Чому не поспішати з пам’ятником? Ви щойно так сказали.

— Не’ пам’ятаю. Не тим я займався, юначе. Геронтологію треба було розвивати. Ви йдіть, а я подумаю.

Усе стало на свої місця. Три факти проти Верхуші: дрімає на роботі; сидить не в лабораторії, а в кабінеті — телефонних вказівок від шефа чекає; не радить пам’ятник ставити. Ще б Яремаку розшукати, на його кулаки подивитись, мабуть, шкіра там, як на солдатських чоботях. Подумати тільки! Отакі люди наукою керують! І як перевірити, як збагнути їхні графіки, терміни? Звіти, немов романи, пишуть — тому й паперу нестача. А краще б діло робили. Бо інших вчать, а самі…

Раніше в Мусія не було таких нападів критиканства — він усе життя прагнув якнайліпше виконати кожне замовлення, думаючи про живих і вшановуючи покійних; і на новій роботі в перші місяці щиро клопотався протипожежним обладнанням у цехах. Та ніде нічого не горіло, Мусієві здавалося, що до нього ставляться якось зневажливо, мов до баласта, все дужче відчував свою непотрібність, і як компенсація за професійне знецінення в ньому розгорялася іскра невдоволення всім і всіма.

Тепер, коли йому пропонували поїхати в колгосп на буряки, він виголошував: «Треба як слід організовувати робочу силу на селі, пенсіонерів вивести, школярів». Коли кликали допомогти розвантажити заводський двір від мотлоху, відмагався: «У нас своя робота. І як слід налагоджена — ніде не горить. А комірники своє налагодити не вміють. От нехай і трудяться. Моє діло протокол скласти». Він-таки й справді наловчився складати протоколи й штрафувати «за порушення».

Коли Чумак прочув про нові грані діяльності Мусія, то запропонував відділу кадрів бодай на кілька місяців перевести його на конкретну роботу: «Бо ще трохи «керівної служби», і вивітриться з чоловіка остання жива іскра, а на зміну прийде бацила геніальності. Шкода Мусія. Як не пияцтво, то сімейна трагедія. А пережив горе, так геніальність загрожує».

Повернувшись до лабораторії, Мусій застав там Марію.

— Чому, невісточко, Петра Яремаки останнім часом не бачу в університеті? — гнівно й строго накинувся він на дівчину.

З несподіванки вона впустила дюар і ледь не наробила лиха.

— Чого розкричалися? Тут храм вашого сина. Навшпиньках годиться ходити, коли вже увійшли.

«А могла ж таки бути його невісткою, — подумала Марія. — Тільки тепер, вважай, заручилася із дияволом».

— Ви знову нализалися. Немає на вас Гетьманчука, — обурилася вголос.

Давно Мусієві ніхто не говорив таких прикрих слів. Невже схожий на п’яного? Набравши повні груди повітря, він якусь мить не дихав, наче збирався штовхнути штангу, повів з кутка в куток очима, в яких почали змигувати червонясті змійки. Таких грубощів він не чекав.

— Ану вас… — чвиркнув крізь зуби і вибіг з лабораторії.

— Навіщо ти так, Маріє? — сумовито похитала головою Іванова. — Півжиття його в оцьому ящику…

Марія й сама збагнула всю недоречність свого вибуху, та все ж виправдовувалася:

— А чого ж він…

Хоч у це було важко повірити, ще важче осягти, та очевидне вже не лишало сумнівів — як із висадженого в благодатний грунт пагінця розвивається дерево, так і з живої руки виростала людина. Не раз уже траплялося, що, шукаючи Індію, відкривали Америку, добуваючи філософський камінь, пізнавали