Лариса Юріївна Копань - Пульсари

нові хімічні елементи. То Марія і не здивувалася б, якби, досліджуючи сажу, випалену з кофейної гущі, хтось із її колег раптом виявив би закономірності зародження планет. Але виростити у боксі людину?

Людину чи її оболонку?

Маріїн розум, прагнучи осягнути содіяне, уявити його можливі наслідки, палав на багатті сумнівів. «Вітаю й вас — це зоряна година! Та тихше ви, мовчіть і не дишіть! Велике диво твориться в цю мить».

Свідомість, пам’ять, емоції — найсокровенніша суть людини, народжуваної з любові, народжуваної в муках і крові,  — чи володітиме ними гомункул? І хто він? Чия душа в ньому? Та й чи є вона?

Смерть нареченого, і знов перекособочене власне життя… В людини також є межа міцності. І Марії іноді здавалося, що все це — і поїздка на мотоциклі, і ноші, прикриті не простирадлом, а фартухом різника з Бессарабки, і тепла Віталикова рука в шкіряному рукаві, й лабораторія Іванової, і Віталикоподібний гомункул, вирощений у скляному боксі,  — то все сторінки чорної магії. Не-віс-точ-ка…

Бігме! Зачаття способи старі Ми визнали за дурощі негідні. Той ніжний пункт, звідкіль життя все йшло, Те нутряної сили джерело, Що для відтворень і давало, й брало, Близьке й чуже засвоюючи дбало, — Це все здаю в архів однині я. Хай плодиться по-давньому звір’я, Шляхетніша ж натурою людина Чистіш, гідніш родитися повинна[4]. * * *

Пізно ввечері лихий і втомлений повернувся Мусій додому. Виявляється, Петро Яремака ще два дні тому поїхав у відрядження. А хто ж тоді на кладовищі вдарив Мусія по голові? Якийсь інший Петро? Чи, може, Яремака зумисне оформив документи на поїздку, щоб мати алібі?

Ще й Галя, розтривожила Мусієву душу своєю дурістю:

— Що воно тільки робиться на білому світі! Минулої ночі одну могилу хотіли розкопати…

«Ага! Почалося! — чи то з острахом, а чи зловтішно подумав Мусій. — Віталика вже цій банді мало…»

 — І на чию ж це вони замірилися? На генеральську, не бійсь, начальницьку.

— Та ні. Монашка там похована. Це біля нашої близько.

Галина відповідь не впліталась у вибудувану Мусієвою уявою схему, і, як завжди, розгубившись, коли конкретні, реальні, з його погляду, речі руйнувалися чи поступалися місцем якійсь ефемерії, питав тепер з острахом:

 — І накрили тих розкопувачів?

— Я добре і не знаю. Нікого з твоїх колишніх знайомих не зустріла, щоб розпитати. Кажуть, чергував саме підсліпуватий сторож із сином. Збили якогось волоцюгу, а він під деревом відлежався та й утік. Тепер ніби народну дружину організовують, щоб спіймати того божевільного.

Мусій сердито засопів. «Який божевільний? Там бандити з дипломами. Не бабського розуму діло…» Проте вголос заперечити жінці не наважився, бо сумнів ворохобився під черепом: а може, то він, Мусій, переплутав могили? Може, то його так вправно звалив з ніг сторожів син?

— А син його не рецидивіст?

— Чий?

— Та сторожів.

— Не розпитувала.

«Ех, Галю! Найрозумніша жінка на весь куток! Не могла таких простих речей вияснити!»

Безсонна ніч і напружений день давали про себе знати. Навіть не випивши валер’янки, Мусій почав увіходити в легкий, серпанковий сон, щоб набратися сил для ще важчих днів, що чекали попереду.

Галя, вдячна чоловікові, що полив квіти на могилці, що потроху повертався до людського життя, турботливо вкрила його синовою ковдрою і тихо вийшла з кімнати.

ЗАДУШЛИВА НАДІЯ

По телевізору саме показували перенесення олімпійського вогню з Молдавії на Україну, коли в квартирі старого Пильнюка задзвонив телефон. Форсуючою скоромовкою телефоністка повідомила, що на проводі Мілан. З хвилюванням притуляв батько рурочку, сподіваючись почути голос сина, та замість нього почув скрипучий сестрин:

— Я не можу тобі довго пояснювати, — заявила Августа, чи то маючи на увазі неспристойність Тихонових учинків, а чи дороговизну телефонної розмови, — але швидше відкликай його додому.

— Він захворів?

— Гірше. Назвав дурнями тутешніх спеціалістів. Ти не уявляєш, яких зусиль мені коштувало, щоб його робота була відзначена, а він, невдячний…

— Так тобі й треба, сестричко. Навіщо влаштовувала комедію? Навіщо в гості тягла?

— Господи, Руслане, скільки мені залишилося жити? Хотіла племінникові добро зробити. На старість ми всі стаємо сентиментальними… Тільки ж якби він мене слухав… Я б йому текст інтерв’ю допомогла відредагувати.

— Цього ще не вистачало, — видихнув брат, не дуже турбуючись тим, почують ці його слова в Мілані чи ні.