Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

й не дивно, що довгий час побутувала думка про те, нібито первісно у римлян були відсутні конкретні уявлення про Богів, як певних індивідуалізованих сутностей. Уява давніх римлян створила лише безліч безособових зловісних і доброносних сил, властивих усім істотам, предметам і явищам – так званих нуминів (numina).

Довгий час символами римських Богів служили певні предмети: втілення Юпітера – камінь, Вести – вогонь, Марса – спис та ін. Римська міфологія, на думку вчених, отримала виразні форми лише під впливом етруської та грецької міфологій. Однак, існує також припущення, що Боги в римлян були вже за давніх часів (І тис. до н.ч.), але жерці в своєму прагненні зберегти сакральні знання, не залишили їх імен. Тому в жрецьких книгах, які дійшли до нашого часу (“Indigitamenta” – “місцеві туземні культові правила”), описані Божества сівби, проростання рослин, цвітіння, дозрівання плодів, шлюбу, розвитку зародка, народження дитини та ін., але їхні імена утворені від назв окремих дій.

Так, А. Ф. Лосєв писав: “У римських Божествах завжди відчувається втілення абстрактного поняття, хоча це втілення не особливо світиться своєю конкретністю, часто отримуючи назву від аналогічної абстрактної назви. Такі Боги періодів людського життя: Бог першого дитячого крику (Vaticanus), Бог першого вимовленого слова (Fabulinus), Богиня, що навчає їсти, коли дитина відлучена від грудей (Educa), Богиня, яка навчає пити (Potina), лежати в ліжечку (Cuba). Тільки за першими кроками дитини спостерігають чотири Богині. Одна (Abeona) слідкувала за ним, коли він виходив з дому. Друга (Iterduca) супроводжувала його на шляху. Третя (Domiduka) вела його додому, і нарешті, четверта (Adeona) допомагала йому увійти в дім” [281. 38].

Уже найдавніші коментатори Вергілія повідомляють про дванадцять Богів-покровителів селянина-землероба – від оранки поля, до збору врожаю та його зберігання в коморі, його супроводжують вищі сили. Боги були присутні в усіх моментах життя давніх римлян. Так, Петроній, наприклад, писав: “Наша округа повним-повнісінька Богів-покровителів, так що Бога тут легше зустріти, ніж людину” [281.39]. Були Боги для позначення абстрактних понять та відчуттів: Богиня Могутність, Сила, Доблесть, Достаток, Милосердя, Світ, Вірність, Мир, Честь, Сором, Страх та ін. Цицерон згадує в якості Богів: Вірність, Розум, Багатство, Благоденство, Свободу, Перемогу, Згоду. Цим Богам будували храми, наприклад, Храм Римському Благоденству був споруджений на Квиріналі в 302 р. до н.ч. після перемоги над самнітами.

Релігійний культ був чітко регламентований. Причому, релігійний настрій і душевний стан віруючого в цій релігії не грав суттєвої ролі. Вона була швидше юридичною формою відносин людини з Богами. Жрець виконував свої функції, подібно до дерджавного чиновника. Він знав, якому Богу, як і коли молитися, і часто ніс відповідальність, якщо прохання віруючих до Богів не справджувалися. Молитви своїми словами, щиро від душі не заохочувалися. Тобто між Богами і римлянами встановлювалися правові зв`язки, за яких Бог був зобов`язаний допомогати, якщо церемонія здійснена згідно прийнятої форми культу. Як писав А.Ф. Лосєв, “Римська релігія самими інтимними своїми коренями зрослась з римською державністю, і за всю багатовікову історію Риму ми не знаємо жодного випадку, щоб релігія і політика перебували у взаємній ворожнечі” [281. 42].

Нині в Італії відроджується рідна віра давніх римлян. Джерел римського язичництва на сьогодні вже достатньо для відтворення давніх традицій, обрядів, рідного пантеону та звичаєвості. У 2002 р. офіційно зареєстрована Язичницька Федерація (Federazione Pagana), хоча свою діяльність вона почала ще кілька років перед тим. Federazione Pagana нетотожна англійській Язичницькій Федерації, бо має свої власні традиції, хоча як організація досить молода. Члени італійської язичницької громади працюють для підтримки язичництва в обрядах, іменах, традиціях.

Поки що йде переважно дослідницька робота, що виявляється у вигляді конференцій, передач по місцевому радіо та обрядів біля м. Падуї. Язичницька Федерація Італії є учасником з`їздів Світового Конгресу Етнічних релігій.

Очолює італійську язичницьку організацію Головний Жрець (Pontifex) Клаудіо Сімеоні. Походження слова Pontifex пояснюють як “будівничий мостів” – вірогідно це мало означали зв`язок людини з Богами. Його посада виборна і триває протягом трьох років. Понтифік зобов`язаний здійснювати обряди всіх річних свят та інших урочистостей. За статутом організації, Понтифіком може бути й жінка, що відповідає древнім традиціям ромеїв (roman), наприклад, весталки. Головні сезонні обряди італійські язичники здійснюють п`ять разів на рік (наприклад, на весняне рівнодення святкується Початок – заклички Богів з багатьох язичницьких шляхів). Інший античний обряд roman – у серпні, коли викликають Богів для молитви devotio. Ці та інші обряди відбуваються в Священному Гаю в Jesolo (Венеція). Цей Гай посадили Понтифік Клаудіо Сімеоні та Flamen Франко Сантін. Вони піклуються про священну землю цієї області [Сайт WCER].

Своєю емблемою Федерація Язичників обрала п`ятикутну зірку всередині кола, відому як знак wissan, однак вони вважають, що фактично це античний символ, який використовували ще Піфагорійці. Воно називалося salus – у римлян та igiea – у греків. І досі ці слова означають здоров`я та хороший фізичний стан: круг – це Всесвіт, у якому живе людина (зірка).

Мені не відомо, що думає папа Римський про відроджене язичництво. Але сьогодні є очевидним фактом, що неподалік Ватикану вже з`явився інший, язичницький Понтифік, і пробуджена Енея має про це знати.

Мітраїзм у Вірменії

Ідея відродження рідної віри захопила не тільки європейський континент, але й поширилися за його межі – скрізь, де проживають індоєвропейці (біла раса). Чи не першим і найбільш яскравим спалахом язичницького ренесансу в Азії стало вірменське рідновір’я. Історична доля невеликого, затиснутого між Туреччиною та Іраном народу, була постійною драматичною боротьбою за збереження своєї автохтонності. На її теренах в IX – VI ст. до н. ч. постало царство Урарту з його оригінальною культурою та релігією, відомо також чимало пам’яток античної доби. Християнізація населення Вірменії відбулася набагато раніше від усіх європейських країн – близько ІІ – ІІІ ст., тому відомостей про етнічну релігію вірмен збереглося вкрай мало.

Однак язичницька віра у Вірменії відроджується на основі індоарійської ведичної традиції. Початком відродження вважається 24 грудня 1989 року, коли вперше після майже двотисячолітньої перерви вірмени відсвяткували День народження Бога Міхра. А 21 березня 1990 р. були відновлені язичницькі богослужіння в давньому античному храмі Сонця (І ст. н. ч.) у місті Гарні.

Верховний жрець (волхв) Едуард (Слак) Какосян виголосив проповідь і здійснив обряд жертвопринесення (ритуальним мечем надрізав вухо баранчику і окропив сходи храму). Символічне жертвопринесення означало повернення рідної віри до Вірменії – новий етап її вільного існування. Багато мешканців Єревану, а також інших віддалених районів прийшли до Храму Сонця, щоб за давньовірменським календарем зустріти Нове літо, яке збігається з Днем народження вірменського Бога Ваагна (Вогню) і датується 9573 роком