Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Ну, то як, Валь? Не родичі ж ми!

– А мовчать про все будете? – спитала різко.

– Як гроб! – вдарив себе в груди Микола. – Кажи швидше, бо зараз таки Петрик прийде.

– Чого це ви його Петриком звете?

– Подобається так мені. Ну!

Валька вагалася.

– Звідки я можу знати, що ви мовчатимете?

– Слово тобі даю!

– Що мені з вашого слова?

– То, може, язика собі врізати?

– Не мішало б! – всміхнулася Валька. І раптом посерйозніла. – Приходьте завтра у вісім.

В сінях уже рипнули двері.

– Куди?

– Кашперівська, чотири. І отрєза не забудьте.

– Я багато нить не можу, – сказав Микола. – Голова в мене слабка. Пару чарок вип’ю, і вже мені памороки забиває.

– А мені от нічого, – тонко озвався Горбатий. – Тільки співать дуже хочеться.

– Ну, то й заспіваймо. Я теж до цього діла охочий.

– Надовго приїхали? – спитала Валька, заїдаючи хлібом із ковбасою.

Микола взяв зі столу редиску і з хрумкотом відкусив.

– Може, й назовсім. Хочу тут на роботу устроїться.

– Ми думали, ви за Андрія сердитеся, – сказав Горбатий.

– Чого мені за нього сердитись? – засміявся Микола. – Хай за себе сердиться. Дурнем вродився, дурнем йому й бути.

Валька й Горбатий засміялися.

– От бачите, вже мені в голову починає вдаряти. Не буду я більше пити…

– Та пийте вже, Миколо, пийте, – присунулася ближче Валька. – Це воно тільки спершу так. Потім голова прояснюється.

– Як мало буде, я ще збігаю.

– А чого ж, – сказав Микола, витягаючи туго напханого гаманця. – В мене тут не на одну півлітру стачить.

Очі в Горбатого і Вальки стали як у сухотників. Горбатий ковтав пережоване і ніяк не міг проковтнути.

– Я знаю, що у вас гроші є, – всміхнулася Валька. – Сховайте, щоб не згубили!

– В житті ще нічого не губив! – Микола засвітив добродушною всмішкою.

На порозі виросло дві дитячі постаті. Мали незвично серйозні личка і широко розплющені очі.

– Я сказала: гулять! – трохи верескливо крикнула Валька.

– Валік у штани оно наробив.

– Піди, Петю, прибери, – гидливо зморщилася Валька.

– Ти чого оце не просився? – закричав Горбатий і плеснув малого по сідничці. Удар прозвучав, як по подушці.

– Виведи його у сіни, щоб не смерділо, – наказала Валька.

– Він у тебе за няньку! – засміявся Микола.

– А чого б мав хліб даремно їсти? В нього це непогано виходить.

– Скільки оце твоєму малому?

– Та вже більше двох, – Валька взяла пляшку і почала наливати.

– Без мене не пийте, – всунув із сіней голову Горбатий. – Я його зараз підмию.

– А тобі чого тут треба? – гримнула Валька на старшого.

– Я більше не хочу гулять, – понуро відповів той.

– Та хай залишається! – сказав Микола, п’яно поводячи головою над столом. – А то воно негарно й виходить: прийшов онука побачити, а його й катма.

Валька блиснула оком, але промовчала. Хлопець підійшов до столу і задивився голодними очима на ковбасу. Микола наклав кусник на хліб і подав. Той взяв несміливо й відійшов. Сів у кутку на малий ослінець і почав похапцем їсти, чвакаючи й сопучи.

Горбатий наливав у сінях в миску воду.

– Ти десь робиш? – спитав Микола, щипаючи Вальку за стегно.