Маріо Пьюзо - Сицилієць

— Я благословенний, — просто сказав Адоніс. — Але бачите, яким розумним може бути Ґільяно? «Заповіт» він довірив тільки мені, а своє життя — тільки Пішотті. Якщо його спіткає невдача, це буде означати, що ми обидва зрадили його.

Майкл Корлеоне з Гектором Адонісом сіли під лимоновим деревом разом із Пітером Клеменцою. Майкл прагнув прочитати «Заповіт», але професор сказав, що Андоліні має забрати його назад до Монтелепре, тож він вирішив зачекати, чи не має рудий убивця звісток для нього.

Минула година. Гектор Адоніс стривожено глянув на годинника.

— Певно, авто зламалося, — припустив Майкл. — Той «фіат» на ладан дихає.

Адоніс похитав головою.

— У Стефана Андоліні серце вбивці, однак він пунктуальна душа. І надійна. Боюся, як він уже на годину затримався, то щось пішло не так. А я мушу бути в Монтелепре до темряви, до комендантської години.

— Мій брат дасть вам авто та водія, — запропонував Пітер Клеменца.

Професор на мить задумався.

— Ні, — нарешті сказав він. — Я зачекаю. Мені важливо побачити його.

— Ви не проти, якщо ми прочитаємо «Заповіт» за вашої відсутності? — запитав Майкл. — Як відкривається статуетка?

— Авжеж, читайте, — погодився Гектор Адоніс. — Усе просто. Статуетка вирізьблена з одного шматка дерева. Голову приклеїли на місце після того, як Турі поклав туди папери — просто відкрутіть її. Якщо виникнуть проблеми з читанням, буду радий допомогти, відправте по мене одного зі слуг.

Майкл із Пітером Клеменцою піднялися нагору. Статуетка лежала в кишені Майклового піджака: він зовсім забув про неї. Чоловіки дивилися на чорну Діву Марію. Риси її обличчя були безперечно африканські, однак його вираз був точнісінько такий, як у тих білих Мадонн, що прикрашали кожну бідну господу на Сицилії. Майкл покрутив її в руках. Статуетка була важка — ніколи не здогадаєшся, що вона порожня всередині.

Пітер Клеменца підійшов до дверей, гукнув одну зі служниць. Жінка повернулася з кухонним сікачем. Зазирнула в кімнату, віддала сікача Клеменці, а той зачинив двері — подалі від її допитливих очей.

Майкл поклав чорну Мадонну на важкий дерев’яний комод. Однією рукою взявся за диск в основі статуетки, другою затиснув потилицю. Клеменца обережно приставив сікача до шиї Мадонни, заніс свою округлу руку й одним швидким, потужним ударом відрубав голову. Вона полетіла через усю кімнату. З порожньої шиї висунувся згорток паперів, перев’язаний шматком м’якої сірої шкіри.

Клеменца вдарив точно в місці склеєння: сікач не зміг би так пробити тверде оливкове дерево. Він поклав ніж на стіл і витягнув папери з безголової статуетки, розв’язав мотузку й розклав папери по столу. Там було з п’ятнадцять тонесеньких сторінок, укритих дрібною писаниною чорним чорнилом. Кожну сторінку Ґільяно підписав унизу недбалим, королівським розмахом. Ще були документи з офіційними печатками уряду, листи на фірмових бланках, довідки, завірені нотаріусом. Папери згорталися, прагнучи повернутися до тієї ж форми, у якій були, і Майкл, щоб утримати їх, придавив краї уламками статуетки та сікачем. Тоді церемонно налив два бокали вина з глека на нічному столику, передав один Клеменці. Вони випили й почали читати «Заповіт».

Їм на це знадобилося майже дві години.

Майкл дивувався тому, як Турі Ґільяно, такий молодий, такий ідеаліст, пережив усі ці зради. Він достатньо добре знав світ, щоб уявити, як Ґільяно приховував свою хитрість, свої владні плани, щоб зберегти відданість своїй місії. Майкла переповнювало відчуття причетності й обов’язку влаштувати втечу Ґільяно.

Християнсько-демократичному урядові в Римі загрожував не так сам щоденник Ґільяно, який переповідав його історію за останні сім років, як додаткові документи. Майкл дивувався, як ці владні люди могли бути такими дурними: записка, підписана кардиналом, лист донові Кроче від міністра юстиції, у якому той питає, що можна зробити, щоб придушити демонстрацію в Джінестрі — самі манірні слова, але такі страшні у світлі дальших подій. Усе це окремо було доволі невинне, та разом гора доказів була не менша за єгипетські піраміди.

Був лист від князя Оллорто, у якому той розсипався барвистими компліментами на адресу Ґільяно й запевняв його, що люди на високих урядових посадах у Римі гарантували князеві, що зроблять усе можливе для амністії Ґільяно, якщо він виконає те, чого від нього вимагають. У цьому листі князь Оллорто заявляв, що вони з міністром юстиції цілковито порозумілися.

Були копії планів операції із захоплення Ґільяно від високопосадовців карабінерів — ці плани саме надано Ґільяно в обмін на певні послуги.

— Не дивно, що вони не хочуть його спіймати, — завважив Майкл. — Ґільяно може їх знищити цими паперами.

— Я відразу ж відвезу все це до Тунісу, — сказав Пітер Клеменца. — Завтра ввечері документи лежатимуть у сейфі твого батька.

Він узяв безголову Мадонну, повернув у неї папери. Статуетку поклав собі до кишені й сказав Майклові:

— У дорогу. Як поїду зараз, зможу повернутися завтра до ранку.

Вони вийшли з вілли, Клеменца повернув сікача старій на кухні, а вона прискіпливо оглянула його, наче шукаючи сліди крові. Коли чоловіки йшли пляжем, вони з подивом побачили, що Гектор Адоніс і досі чекає. Стефан Андоліні не з’явився.

Коротун розпустив краватку й зняв піджака, його сяйлива біла сорочка обвисла від поту, хоча він і сидів у затінку. До того ж професор був трохи п’яний: великий винний глек на дерев’яному столику спорожнів.

Адоніс із відчаєм привітався з Майклом та Пітером Клеменцою.