Алла Сєрова - Подвійне дно

дзвонить, а просто їде і вбиває полковника. Розрахунок був на те, що вас застануть біля трупа, та Ольга спізнилась, і ви зіткнулись. А старий Климковський взагалі заплутав справу. Він вже кілька років нікуди не виходив — мав хворе серце, ніхто не чекав, що він зробить те, що зробив. Носик думав, що він вб’є Ольгу вдома, і тоді все буде поховано, і два вбивства — Корбута і Ольги — ніхто не пов’яже між собою.

— План занадто складний.

— Звичайно. І базується на невірних посиланнях. Таких людей, якими були Климковські, передбачити неможливо. Він думав, що старі контррозвідники переб’ють одне одного, але не так.

— Дурня якась.

— Треба знати Носика. Він не відступається. Поки що все йде, як треба, та на черзі Стас Дорошенко. Проблему вирішено геніально: наймаються дівчата-кілери, а потім «прибираються» і вони, і їхній бос. Чисто і без турбот. Та Білий, наляканий неминучою розправою, зголошується з нами співробітничати, і ми дізнаємося, що його вже допитувала така собі жіночка, зла і жорстока. Отоді ми й вирішуємо, що вже досить. Огієнко переконує Носика, що зможе спекатись вас так, що вже ніхто не знайде — і інсценує вибух. Він навіть уявити не міг, що ви зробите таку дурницю і прихопите автомобіль.

— Треба було мені розказати.

— Так, можливо.

— Навіщо ж він підірвав власну машину?

— То не він. Справа в тому, що Анна, налякана втратою добробуту, починає сама діяти, водночас з Носиком. Спочатку вам під ноги впав Андерс — для цього йому натовкли пику, трохи обпекли і порізали, нічого суттєвого. Та Андерс сплів вам казку, якій ви не повірили.

— Навіщо те було потрібно?

— Не забувайте, що вас вивчали. І зробили висновок: ви не зможете покинути помирати побитого чоловіка, так?

— Ну, власне кажучи…

— Так. Ви зробили те, що їм хотілось. Але вони зовсім не врахували, що ви занадто гостра жіночка. Вас насторожили розбіжності в розповіді Андерса, спокусити вас йому не вдалось, от вони й вирішили просто «підставити» вас. А коли це не вийшло, почали слідкувати. Вони знайшли вас у той момент, коли ви разом з Огієнком вечеряли в тому кафе. І подумали, що міліція затримає вас — спочатку як свідків.

— Чому вона таке зробила?

— Їй хотілось підставити вас, ми звернули увагу, що всі їхні маневри були направлені тільки на те, щоб посадити вас до в’язниці, якомога надовше.

— Як це?

— Вона хотіла підставити вас із тим вибухом, вона не знала, що Огієнко начебто працює на її батька. Взагалі, у поспіху всі вони наробили помилок.

Дурня якась. Навіщо було город городити? Все так складно, якщо є простий вихід: нема людини — нема проблеми.

— Не розумію. Чому вони просто не вбили мене?

— Не могли. Спочатку в них був план: запропонувати вам відступні, а ви підмахнете потрібні папери, не читаючи. Та справа в тому, що Клаус підписав угоду з адвокатською конторою «Ойлер і Мюллер». То було те саме, що пустити по ваших слідах пошукових собак. Ті хлопці, рано чи пізно, все б виявили. Анна боялась відверто знищити вас, тоді б на спадок наклали лапу благодійні організації, а то вже було б остаточно. Тому вирішили, що як ви сядете до тюрми… Вони б тоді продовжували контролювати капітал і бізнес. А у в’язниці всяке трапляється, і якби ви там загинули, вони б знайшли спосіб опротестувати заповіт. Тому кинулись вивчати вас, збирати свідчення і документи. Та в них не вийшло, бо тільки вони смикнулись, шановний пан Рожко вилучив папери і зберіг, вони знов упіймали облизня. Вам просто поталанило, от і все.

— Це ви так кажете, бо заздрите, — я тобі зараз зіб’ю пиху. — Ми вас обставили, от ви і казитесь. Але все одно я не розумію. Ну, я жива-здорова, що тепер?

— А тепер така справа. Завтра ви маєте бути в адвокатській конторі «Ойлер і Мюллер» підписувати документи про отримання спадщини.

— І що?

— Власне, нічого, якщо не зважити на те, що до контори завтра прийде мила білявка і її визнають Елізою Климковською.

— Тобто?

— Анна нарешті збагнула, як провернути справу. Знайшли дуже схожу на вас дівчину і мають привести її. Документи Носик їй уже вислав — ваші документи, Лізо.

— Не розумію.

— Нема чого розуміти. Вони б мали одразу це зробити, а не вбивати направо й наліво всіх причетних. Анна знає, що Носик вас тримає в себе. Як тільки документи будуть підписані, фальшива Еліза підпише й інші — відступні. За гроші, звичайно.

— І що тепер?

— У них нічого не вийде. Поки ви спали, Огієнко підмінив ваше перше свідоцтво про народження. На тому, що зараз летить до Німеччини, ультрафіолет висвітлить: «Фальшиве».

Оце номер! Мені страшенно подобається така затія. От тільки шкода, що ця ідея не з’явилася в Анни раніше. Тоді всі були б цілі — і Стась, і Корбут, і Олесь, і мої нерви, і ревнощі Рудого…

— А чи довго б ви прожили, якби ця ідея навідала святе сімейство раніше? Вони запанікували і наробили дурниць, та це дає нам змогу тепер розкрити злочин, звинуватити Анну і Андерса в організації вбивства, а найголовніше — перекрити канал, через який надходять наркотики.

— Мені до наркотиків байдуже.

— Ви не можете так казати, то страшне зло, ми всі маємо…

— Припиніть мене виховувати, полковнику. Я сама лікар, я знаю, що таке наркотики. Та ще я знаю й те, що нікого не силують до них. Це вибір добровільний — вибір легкодухих. Я не люблю легкодухих, отож це, либонь, природний відбір.

— Те, що ви кажете, просто жахливо! Діти…

— Батькам треба дивитися за дітьми, от і не будуть вони тягтися в сумнівні компанії з наркотиками.

— Ви сувора жінка. Коли я почув у телефоні оте ваше: «Не смійте на мене кричати!», то просто остовпів. Давно вже зі мною ніхто так не розмовляв…

— А ви що, неодружений? — Рудий, нарешті, подав голос.

— Чому ж, одружений… А, он ви про що? Ні, моя дружина не така. Вона… Вибачте, телефон. Так, Слісаренко слухає!

Нараз його обличчя набирає зовсім іншого виразу. Це вже не голлівудський герой.

— Так, звичайно, вибач, мав попередити, але… Що? Ні-ні, скоро буду. Віронько, послухай, я…

Слухавка вибухнула гнівною тирадою. Мені смішно до гикавки. І це ще він каже, що його дружина не така. Та всі хороші дружини такі, час од часу дають чоловікам прочуханки — для їх же користі, аби недуже вибрикували. Теж мені, таємниця!

— Віронько, дай же мені