Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Бастіянові, який їхав верхи на їсі, велося ще відносно непогано. Виявилося, що його срібний плащ, на вигляд легкий і начебто тоненький, чудово зігріває, до того ж во­донепроникний. Тим часом присадкувата постать Гікріона Сильного майже зникла під важкою синьою вовняною по­поною, в яку він загорнувся, щоби хоч трохи зігрітися. Те­ндітний Гісбальд по самі очі натягнув на свою руду чупри­ну великий каптур щільної брунатної повстяної киреї. А мокра як хлющ накидка лицаря Гідорна раз за разом при­липала до його кощавого тіла.

Незважаючи на все це, троє лицарів були у пречу- доному гуморі. Вони ж бо і не сподівалися, що подорож із паном Бастіяном виявиться чимось на кшталт приємної недільної прогулянки. Час від часу, перекрикуючи зави­вання вітру, вони затягали гучну пісню - часом поодинці, а іноді всі разом. І, мабуть, їхньою найулюбленішою була та, що починалася словами:

- Коли я був хлоп’ям малим,

Гей-га чи вітер, чи дощ...

Якщо вірити лицарям, цю пісеньку склав колись давно

- а точніше, дуже-дуже давно - якийсь знаменитий Мандрі­вник Фантазією, котрий називався чи то Шукаспір, чи якось дуже подібно.

Одначе єдиним з-поміж них, кому, здавалося, анітрохи не дошкуляли ні холоднеча, ні дощ, ані сніг, був Атрею.

Як і зазвичай, тобто як і від самого початку подорожі, він їхав на спині у Фухура, невтомно шугаючи понад кучу­гурами хмар; часом він залітав далеко вперед, щоби розві­дати місцевість, а тоді вертався, аби розповісти про все, що побачив.

Усі вони, і навіть щастедракон, були переконані, що шукають дорогу, яка виведе Бастіяна назад у його світ. Ві­рив у це і сам Бастіян. Він ще так і не збагнув, що погодив­ся з пропозицією Атрею, хоч і з найкращим намірами, та, власне кажучи, тільки з почуття дружби, тому що насправ­ді зичив собі аж ніяк не цього. Поки що Бастіян не усвідом­лював, що насправді повертатися йому анітрохи не хочеть­ся. Та, як відомо, географію Фантазії визначають бажання

- незалежно від того, усвідомлені вони чи ні. А оскільки то власне Бастіян вирішував, у який бік їм іти, сталося так, що вони просувалися все далі й далі углиб Фантазії, а отже, до місця, яке було серцем Фантазії, до її серцевини, себто туди, де стояла Вежа Зі Слонової Кості. Що це значило для Бастіяна? Що ж, про це йому судилося дізнатися тільки згодом. А наразі ні він, ані жоден із його супутників не ма­ли про це навіть найменшого поняття.

До того ж, Бастіянові думки були тепер зайняті чимось зовсім іншим.

На другий же день подорожі у лісах, які зусібіч оточу­вали Озеро Сліз Мургу, вони натрапили на явні сліди дра­кона Смерґа. Частина дерев, які тут росли, скам’яніли. Во­чевидь, чудовисько, перш ніж приземлитися, дихнуло на дерева крижаним вогнем зі своєї пащеки. В око впадали також виразні відбитки його велетенських лаписьок. Ат- рею, який добре умів читати сліди, знайшов тут ще одні відбитки - сліди підків Гінрекового коня. Отож, герой пере­слідував дракона.

- Не можу сказати, що маю від цього якусь приємність, - напівжартома мовив Фухур, обертаючи своїми рубіново- червоними очима. - Бо ж Смерґ - чи потвора він, чи ні - як- не-як мій родич, хай навіть і дуже далекий.

Вони не пішли за слідом Героя Гінрека, а вирушили в інший бік, адже їхньою метою були пошуки шляху, який виведе Бастіяна додому.

Але відтоді Бастіяна обсіли думки про те, що він наро­бив, вигадуючи дракона для лицаря Гінрека. Так, безумов­но, лицар Гінрек потребував чогось, у чому він міг би себе проявити і показати, когось, із ким він міг би позмагатися. Але ж ніхто не сказав, що Герой Гінрек неодмінно перемо­же. А що, коли Смерґ його вб’є? До того ж, тепер і принцеса Оґламар опинилась у просто-таки жахливому становищі. Це правда, іноді вона бувала занадто зверхня, та невже це давало Бастіянові право насилати на неї таке неймовірне лихо? І найголовніше - хтозна, що іще накоїть Смерґ у світі Фантазії? Сам того не бажаючи, не довго думаючи і ні про що не здогадуючись, Бастіян створив страхітливу загрозу, яка існуватиме далі, без нього, без його відома і, можливо, накличе нещастя на нечувану кількість невинних істот. Мі- сяцівна - він це чудово знав - у своєму світі не робить різ­ниці між добрим і лихим, між прекрасним і потворним. Кожна істота Фантазії для неї однаково важлива і має таке ж, як і всі інші, право на існування. Але він, Бастіян, - чи можна йому поводитися так само, як і їй? А також - або, може, насамперед, - чи бажає він цього?

«Ні, - сказав сам собі Бастіян, - я аж ніяк не хочу ввій­ти в історію Фантазії як творець потвор і чудовиськ. Наба­гато краще було б прославитися добротою, безкорисливістю та самозреченням, стати для всіх прикладом (скажімо, та­ким, як ті, кого називають Свічами Добра і Справедливос­ті), щоби люди знали і поважали мене як великого благо­дійника. Ось чого я насправді хочу».

Місцевість тим часом стала скелястою, і Атрею, повер­нувшись верхи на Фухурі з розвідувального польоту, пові­домив, що за кілька миль звідсіля є ущелина, добре захи­щена зусібіч горами, вочевидь, там можна сховатися від ураганного вітру. Якщо він добре розгледів, у її котловині мало би бути кілька печер; вони врятують мандрівників від дощу і снігу.

Уже настало пізнє пообіддя, відтак прийшов час шука­ти пристановище, придатне для ночівлі. Отож усі вельми втішилися зі звістки Атрею і заходилися підганяти коней. Дорога їхня пролягала дном ущелини, оточеної високими скелями. Може, тут протікала якась нині висхла річка? Десь за дві години вони дісталися до котловини - і справді побачили у прямовисних стінах стрімчаків багато печер. Подорожні вподобали собі найбільшу і, ставши табором, облаштувалися там, наскільки то було можливо. Троє ли­царів назбирали сухого хмизу, і вже незабаром у печері за­палахкотіло вміло розкладене вогнище. Мокрі плащі поро­звішували сушитися, коней і мулицю завели до печери і розсідлали, і навіть Фухур, який переважно волів ночувати просто неба, згорнувся калачиком у глибині печери. По су­ті, це було дуже затишне місце.

Доки Гідорн Витривалий намагався засмажити на мечі великий шмат м’яса зі взятого з собою провіанту, а всі спо­стерігали, чекаючи, коли м’ясо буде готове, Атрею повер­нувся до Бастіяна і попросив:

- Розкажи нам трохи більше про Кріс-Ту.

- Про кого-кого? - перепитав Бастіян, не розуміючи, про що йдеться.

- Про твою приятельку Кріс-Ту. Про ту маленьку дів­чинку,