Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

- І нікому досі не вдавалося звільнити полонянку?

- Ні, тому що цей подвиг може здійснити тільки найбі­льший герой.

Коли Герой Гінрек почув ці слова, він знову за- рум’янівся.

- А в цього Смерґа є хоч якесь вразливе місце? - спитав він із уже геть професійною цікавістю.

- Ой! - відказав Бастіян. - Та ж я мало не забув сказати про найголовніше. У найглибшій темниці замку Рагар ле­жить свинцева сокира. І Ви зрозумієте, чому Смерґ береже її як зіницю ока, коли я скажу, що це єдина зброя, якою йо­го можна вбити. Цією сокирою треба відрубати йому обидві маленькі голови.

- Але звідки Вам усе це відомо? - здивувався лицар Гі­нрек.

Бастіян не встиг відповісти на це запитання, бо в цю мить надворі залунали крики охоплених жахом людей:

- Дракон!

- Чудовисько!

- Ви тільки подивіться - там, у небі!

- Жах! Він наближається до міста!

- Рятуйся хто може!

- О, ні, ні! Він уже впіймав якусь жертву!

Лицар Гінрек кинувся надвір, за ним - усі решта, останніми бігли Атрею і Бастіян.

У небі тріпотіло щось подібне на велетенського лилика. Коли дракон наблизився, на ціле Срібне Місто лягла велика холодна тінь.

Це був Смерґ, і виглядав він точнісінько так, як його за мить до того вигадав Бастіян. Двома жалюгідним на ви­гляд, але від того не менш небезпечними і могутніми руче­нятами він тримав юну даму, яка щосили пручалася і кри­чала.

- Гінреку! - її голос долинав уже зовсім здалеку. Вря­туй мене, Гінреку! Порятуй мене, мій Герою!

А тоді дракон раптом щез із очей.

Гінрек уже вивів із конюшні свого вороного коня і тепер стояв із ним на одному зі срібних поромів, який мав плисти до берега.

- Швидше! - кричав він до перевізника. - Дам тобі все, що тільки схочеш, але пливи швидше!

Бастіян подивився йому вслід і пробурмотів:

- Сподіваюся, я не надто ускладнив йому завдання.

Атрею поглянув на нього трохи скоса. А тоді тихо ка­зав:

- Мабуть, і нам час вирушати в дорогу.

- Куди?

- Я допоміг тобі прийти у світ Фантазії, - відказав Ат­рею, - отож, гадаю, що саме я мусив би допомогти знайти дорогу назад. Ти ж хочеш колись знову повернутися у свій світ, чи не так?

- Гм, про це я досі якось навіть і не замислювався. Але твоя правда, Атрею. Так, звісно, твоя правда, - мовив Бас- тіян.

- Ти врятував Фантазію, - продовжував Атрею, і, ду­маю, чимало за це отримав - багато чого дізнався і зрозу­мів. І тепер, як мені здається, хотів би повернутися у свій світ, щоби поділитися всім набутим тут, щоби передати це іншим і таким чином хоча б трохи зцілити світ, з якого ти прийшов у Фантазію. Чи, може, тут є щось, що тебе затри­мує?

І Бастіян, який забув, що він не завжди був вродливим, відважним, мужнім і всемогутнім, відповів:

- Ні, здається, нічого такого немає.

Атрею в задумі знову поглянув на свого друга.

- Можливо, це буде дуже довгий і важкий шлях. Хто- зна...

- Так, хтозна... - погодився Бастіян. - Якщо хочеш, ни рушаймо негайно.

Потім іще відбулася недовга і дружня суперечка між трьома лицарями, вони ніяк не могли дійти згоди кому з них випаде честь дати Бастіянові свого коня; кожен пропо­нував свого. Втім, Бастіян поклав цьому край, попросивши подарувати йому стару мулицю їху. Спершу лицарі відмов­лялися, бо вважали, що мулиця - тварина, недостойна ге­роя, що вона принизить Бастіянову гідність, та позаяк той наполягав, нарешті погодилися.

Потім панове лицарі зайнялися приготуваннями до від’їзду, а тим часом Бастіян з Атрею вирушили до Кверквобадового палацу, щоби подякувати Срібному Стар­цеві за гостинність і попрощатися.

Щастедракон Фухур уже чекав на Атрею перед пала­цом. Він страшенно зрадів, коли почув, що вони збирають­ся у дорогу. Фухурові не подобалося жити місті, навіть та­кому прекрасному, як Амарґант.

Срібний Старець Кверквобад сидів, поринувши у чи­тання якоїсь книжки, позиченої з книгозбірні Бастіяна Ба­льтазара Букса.

- Я був би щасливий, якби Ви погостювали у нас як­найдовше, - проказав він трохи розсіяно, насилу відриваю­чись від читання, - адже не щодня випадає честь приймати у себе такого великого вигадника і оповідача історій. Одна­че, на щастя, тепер у нас залишаються усі його твори.

Хлопці попрощалися зі Старцем Кверквобадом і вийш­ли з палацу.

Уже вмостившись на Фухурі, Атрею запитав Бастіяна:

- А ти не хотів би політати на щастедраконі?

- Колись іншим разом, - відказав Бастіян. - Тепер на мене чекає їха, я їй обіцяв.

- Ну, тоді зустрінемося на березі, - гукнув Атрею.

Щастедракон здійнявся в повітря і відразу ж зник з

очей.

Коли Бастіян повернувся до заїзду, троє лицарів уже чекали на поромі, готові до випробувань, з кіньми і мули­цею. Вони зняли з їхи в’ючне сідло, замінивши його пишно оздобленим сідлом для верхівця. Про те, навіщо вони це зробили, вона довідалася тільки тоді, коли Бастіян підій­шов до неї і прошепотів їй на вухо:

- Тепер ти моя, їхо.

І доки пором відчалював і віддалявся від Срібного Міс­та, над гіркими водами Озера Сліз Мургу довго лунало ра­дісне іржання старої мулиці.

Що ж до лицаря Героя Гінрека, то йому дійсно вдалося дістатися до Морґулу - в Край Холодного Вогню. Він про­брався у закам’янілий ліс Водґабай і подолав усі три рови, які оточували замок Рагар. Він розшукав свинцеву сокиру і переміг дракона Смерґа. Далі Герой Гінрек відвіз Оґламар до її батька, хоча тепер вона була зовсім не від того, щоби одружитися з Гінреком. Але зараз уже він не хотів. Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

XVIII.

АХАРАЇ

Із темних хмар, що неслися низько, майже над голо­вами вершників, періщив густий і важкий дощ. А невдовзі почав сипати такий же густий і важкий, а до того ж липу­чий лапатий сніг. Властиво, сніг і дощ злилися в одне, па­даючи впереміж. Ураганний вітер був такий сильний, що збивав з ніг навіть коней, тож їм увесь час доводилося дола­ти його опір. Плащі вершників, набряклі від дощу і снігу, ляскали тварин по спинах.

Вони були в дорозі вже дуже багато днів, а три останні дні їхали цією височиною. Вітер ставав усе дошкульнішим, погода дедалі більше псувалася, а земля перетворилася на жахливе місиво з багнюки і гостри уламків каміння. Це ро­било просування вперед не просто надзвичайно важким, а й, по суті, неможливим. То тут, то там бовваніли купки за­ростей або ж невеликі покручені вітром дерева