Улас Олексійович Самчук - Волинь

А сонце заповідає гарний день, тепло, свіжо, приємно. 'Високо в блакиті кружляють лелеки «на погоду».

Нарешті все готово.

— Все, здається, — сказав Матвій, пішов ще раз до хати, до хліва. Хата порохня, з брудними стінами зі знаками, де були образи. Ні стола, ні лавиць, лише місце, де вони так довго стояли. Став на хвилинку, і щось зворушливе пройняло його. Труснув головою і вийшов. Скрізь порожньо. У хліві, у клуні. І вичував у серці смуток. А найгірше той садок, ті рядочки щеп. Ніяк не вірив, що все то отак на поспас лишається. Вернувся до підвід.

На подвір'ї все готове, опалки зняті, коні загнуздані, візники чекають.

— Ну, так! — вирвалось у нього. — З Богом! Помолимось, люди, на дорогу! — і зняв мокрого від поту кашкета.

У той час Настя голосно викрикнула, припала до землі устами, цілувала її, рвала пальцями молодий шпориш:

— Земле моя! І як тебе покинути? Боже, поможи мені! Усіма пройшло зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвій читав голосно «Отче наш».

По молитві валка возів рушила. Наперед Василь і Катерина гнали корови і телицю, за ними пішли вози. Завйокали, зацмокали, загойкали підводчики, заскрипіли вози, один за одним, поволі і обережно, виїжджали на дорогу. Настя залишила подвір'я останньою, відходячи повернулася, похрестила все на всі чотири боки і пішла. Сльози тихо текли по її щоках.

— Ну, що ж, кумо, — гуторили дядьки. — Не побивайтеся. Звикнеться й там. Не в Туреччину ж ідете.

Настя мовчала, вона й сама це знає, що не в Туреччину, та що ж, коли серце так болить, а сльози самі з очей бринять.

Поволі тягнеться валка, минають город, останню межу, минають дерево-трепеток, що самітнє росте на межі Григорчукового поля і що правило хуторянам за якусь межу їх простору… Ось і до млина повертають, на греблі чужі люди, мельник.

— Щасливої, Матвію, дороги!

— Спасибі!

— Дай Боже і на новому місці зажити!

— Дай Боже, дай Боже! І ви здорові зіставайтесь! Не згадуйте лихом! Якщо зробив недобре — простіть!

— А, хай Бог боронить, Матвію! Не робили ви вам ніякої кривди. Хотіли б завжди таких, як ви, сусідів мати.

Мельник, мельничиха, їх діти. Прощаються як з рідними і проводять геть далеко на гору.

Згори Володько востаннє глянув на свій хутір, на луг, на річку, на ті верби, що по них лазив, на того млина, де стільки вислухав казок, на став, на стависько.

— Так їдеш уже? — питає його Пепік мельників.

— Їду, — каже Володько.

— А приїдеш ще коли?

— Не знаю. Ми їдемо далеко. П'ятдесят верстов.

— Ого, — дивується Пепік. — Але ти все-таки приїдь. Приїдь!

— Колись приїду, — обіцяє Володько і вони розстаються, Валка возів поволі тягнеться глибокою, виїждженою, немощеною дорогою з пригірка на пригірок через заставське поле, попри монастирський млин, через Городнє, в'їжджає «біля Лисів» до села. Гавкають собаки, виходять на дорогу святочні люди, вітають Матвія, деякі проводять валку, бажають щастя на новому місці, деякі навіть виймають пляшку і на ходу частують «на колеса», жінки дарують на згадку крашанки.

Настя вже лише сидить з дитиною на возі, вона так зморилася, що йти вже не може. їдуть побіля монастиря, побіля приходської церкви. Тут скрізь повно людей. Усі ще святкують. Настя знов у плач.

Поволі, поволі і по часі виїжджають за село з другого боку. Їдуть горою, звідки дуже добре видно цілу запорозьку долину зі стосами каменю і саме Запорожжя на горі з другого боку долини. Видно білу, нову, криту чорною бляхою хату дядька Єлисея, збудовану минулого літа, видно клуні, сади. Усе то до болю дорогі, близькі і знані місця, і навіть сам Матвій поглядає туди з виразом затаєного смутку.

Валка тягнеться далі полями. Жайворонки заливаються, ниви криються зеленню, зліва видніє багата чеська колонія Борщівка, справа на обрії манячить та сама черешенька, що біля неї «водило не одного», а в тому і покійного Ровіцького, навпрост на перехресті та сама корчма «Веселка», де то попивав покійний Ровіцький з добрячим чехом Шалтою.

Володько ще не був тут і тому все то дуже цікаве. Гарні будинки, гарні Сади, пишні хмельниці, рівні дороги. Спереду на південь стоїть стіною густий, старий, мішаний ліс і просто на нього тягнеться валка.

Біля «Веселки» валка зупиняється; дехто бере пиво, чута жарти, сміх. Находяться знайомі чехи.

— А! Матвій! Єдете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже дєлате!

Матвій завжди добре жив із чехами, ставив їх за взірець господарів, брав з них приклад, але чехи і його любили.

Постояли хвилинку і далі. Нема часу довго бавитись, попереду далека дорога. По часі в'їжджають, ніби до тунелю, до старого, темного, мішаного лісу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, підводи тягнуться поволі, місцями дядьки підтримують свої вози, щоб не перекинутись.

Володько не може всидіти на возі — стільки тут цікавого. Злазить і біжить лісом край дороги. Хведотові також дуже кортить так побігти, але йому не можна. Ще забіжить куди, а тут нема кому за ним дивитися. А тут такі величезні, значно більші, ніж у Лебедщині, різні дерева, що саме розвиваються, сонце ледве продирається крізь їх віття, безліч усілякого птаства гармидерить угорі і безліч усілякого рясту росте під ногами. Володько радісно, раз-у-раз викрикує, луна підхоплює його голос і несе кудись у хащовиння. Потім він нариває цілий оберемок різного квіття і несе матері. Від квітів пахне міцною свіжістю лісу, вони дуже ніжні, і особливо подобаються Володькові ті на високих стебельцях, що подібні на сережки якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такі, як білий ряст чи сині фіялки, і трапляються вони не так часто.

Далі дорога спускається круто вниз і стає такою глибокою, що валка, раніш ніж до неї в'їхати, зупиняється, гальмують колеса і дядьки вигукують: «Агой-агой!» — чи не їде там хто знизу, бо на такій дорозі годі розминутися.

Унизу ліс раптово уривається, несподівано виринає долина з річкою, із селом і млином. Краєвид трохи також міняється, земля піскова, зовсім нема садів і будинки лише з дерева. Їдуть селом, доїжджають до великого, мурованого млина і тут зупиняються. Є то знаний млин, що про нього не раз згадував Матвій, з великим ставом і стависьком. Вода в ставу дуже чиста, майже прозора, і дуже добре видно в ній цілі зграї рибок, що пливуть у різних напрямках, а також як повзають по білому,