Юрій Володимирович Сорока - Хотин

гомонять. Мовляв, якийсь Вевелі, посол поганський, у Ходкевича в замку. Таємно його приймають.

Сагайдачний приховав здивування. Похмуро схилив голову:

— Знаю, можете заспокоїти козаків, я саме їду за поясненнями. Скоро всі про все знатимуть. Щось іще?

Старшини мовчали. Сагайдачний повернув коня, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Його здивувала обізнаність сіроми значно більше, ніж він виказав перед старшиною. Однак це вже нічого не змінювало. Полковники ще деякий час мовчки дивились услід гетьману, потім роз'їхалися. Табір готувався до чергової атаки.

У замку нічого не змінилося від часу, коли Сагайдачний був тут востаннє. Та сама варта з надвірної шляхти, ті самі пишні килими, дорогоцінна зброя та мисливські трофеї на стінах. Хіба ще більше срібних канделябрів під стелею. У деяких, навіть незважаючи на денний час, горіли свічки. В'юнкий рудоволосий лакей, у сюртуку й білих штанцях, запросив Сагайдачного зачекати біля столика з вишуканими стравами й напоями, а сам зник за дубовими дверима гетьманських покоїв. Відкинувши правила гарного тону, Сагайдачний набулькав собі чималенький кухоль вина й перехилив одним духом. Подивився на рожеві кружальця м'яса, але їсти не став. Поклав здорову руку на руків'я шаблі й нервово заходив по кімнаті. Ходкевич не примусив себе довго чекати. Вийшов назустріч у домашньому шовковому халаті. Побачивши Сагайдачного, широко розвів руки:

— Вітаю вашу милість у моєму скромному похідному домі. Радий знову бачити славного козацького гетьмана.

Сагайдачний, не відповідаючи на посмішку, потиснув простягнуту руку.

— Мої взаємні вітання пану воєводі Віденському і гетьману Великого князівства Литовського. Як ся маєте, як здоров'я?

— Здоров'я не тішить, — із сумом відповів Ходкевич, — а як ваша рука?

— Пухне. Пальців майже не чую, і болить ще більше. Напевне, на цей раз добре зачепили.

— То є кепсько! Я накажу своїм найліпшим лікарям надати вашмості всю можливу допомогу.

— Дякую ласкаво, але я не з тим.

— Ну, то може по келиху фалернського? То був улюблений напій Понтія Пилата! — запитально подивився на Сагайдачного Ходкевич.

Сагайдачний хитнув головою на знак згоди. Ходкевич ляснув у долоні, і слуга, що миттєво з'явився (це був той самий рудий шляхтич), по вінця наповнив яскраво-червоним вином кришталеві келихи.

— Хоча, з іншого боку історичною правдою є те, що цей божественний напій несправедливо поєднують з іменем Пилата, адже він існував і до прокуратора, і після нього.

Сагайдачний пригубив келих.

— Чудовий смак. Маю до вас нагальну справу.

— Я вас слухаю.

— Нам стало відомо і, нехай пан дарує мені, відомо досить вірогідно, що до вас прибули посли від султана. Я цілком довіряю вам, але повинен визначитись…

— О, хай пан не продовжує. Ви маете на увазі візит Костянтина Вевелі? Я вам все поясню. Я намагаюся завжди бути чесним і прозорим для своїх союзників, тож мені прикра ситуація, що склалася. Пану буде достатньо шляхетського слова гонору?

— Цілком.

— У такому разі даю вам слово гонору уродзоного шляхтича, що жодних зносин з турками я не маю. Те, що прибув цей волох, говорить тільки про одне: турки самі почали шукати шляхи для почесного миру. Єдине, чого вимагає Вевелі, те, щоб ми спорядили посольство до візира Гусейн-паші. Але я ніколи не пішов би на такий крок, не повідомивши запорожців.

— Дякую, шановний пане. Мене цілком задовольнила ваша відповідь. Ми з вами разом провели вже не одну битву, мали не одну вікторію. Але вам відомі наші звичаї — я не є самозванцем, вирішальне слово за козацькою Радою.

— Що пан має на увазі?

— Козаки невдоволені. Звістка про появу Вевелі пролетіла миттєво, тепер табір вирує. Крім того, до мене прийшов лист від митрополита. Він пише, що Сейм не виконує своїх обіцянок, це теж може знуртувати натовп. Якщо збереться чорна Рада, ні ви, ні я не зможемо затримати тут козаків ні на хвилину, а це катастрофа для всієї кампанії і Речі Посполитої.

Ходкевич пройшовся по кімнаті. Зморшки на його блідому чолі поглибились.

— Що ви пропонуєте? — нарешті запитав він.

— Ви мусите послати високе посольство до козаків. Нехай це будуть такі люди, котрі могли б гарантувати виконання їхніх вимог. А це, по-перше, прозорість у стосунках з турками, по-друге — виконання рішень Ради в Сухій Діброві, по-третє — підвищення утримання. Ми вважаємо, що сорок тисяч злотих занадто мало за нашу роботу.

— Добре, ви маєте рацію, — по хвилині роздумів мовив Ходкевич, — на чолі посольства я призначу Якова Собеського і Петра Ополінського. Сподіваюся, що ці мужі заслуговують на повагу козацтва.

— Цілком підтримую ваш вибір. І дуже прошу вас не баритися. Крім загрози козацького бунту, є ще одна загроза.

— Яка?

— Турки відновлюють сили і дух у війську після останніх поразок. Гадаю, що всі ці зволікання для них — виграш часу.

Ходкевич задумливо погладив коротко стрижену борідку.

— Я віддам наказ, не гаючись. Які ще нагальні справи турбують вашу милість?

— Це поки все, — стримано відповів Сагайдачний.

— Гаразд, — Ходкевич багатозначно подивився на спорожнілий келих Сагайдачного. — Добре вино, погодьтесь?

— Я не мав сумніву і раніше щодо погребів вашої милості.

— Ще келих?

Сагайдачний заперечливо захитав головою:

— Дякую за люб'язність, милостивий пане, але я повинен повертатися до війська. Прийміть щиру подяку за вино й… Одне слово, радий, що ми порозумілися.

— Що ви, завжди радий вас бачити! — Ходкевич ледь схилив голову в поклоні. — Славний гетьман Війська його королівської милості Запорізького завжди бажаний гість у моєму домі…

Слова Цецюри Севрюка не були перебільшенням — табір гудів. Сагайдачний, не вірячи своїм очам, поглядав на купки козаків, що, мов комашня, вкрили все навкруги. Подекуди лунали гучні погрози у бік польського командування. Із спорожнілих шанців сиротливо виглядали не потрібні тепер нікому гармати. Турецького нападу очікувати було нікому. Втім, коли гетьман проїжджав поруч, крики вщухали, — очевидно, авторитет Сагайдачного поки що під сумнів не ставився.

Біля намету зібралась уся генеральна старшина. Стурбовано поглядали на гетьмана. Сагайдачний мовчки кинув повід джурі і покрокував до намету. Через хвилину звідти вибіг джура й кинувся на пошуки лікаря: у гетьмана відкрилася кровотеча.

Відразу по обіді прибув гонець від Ходкевича. Він повідомив, що посольство готове виїхати до козаків. Сагайдачний відпустив лікаря і звелів подати коня.

Через хвилину в супроводі хорунжого, бунчужного й булавничого він виїхав до середини обозу. Над головою лунали тривожні звуки литавр, що збирали козаків на Раду. Звідусіль, обганяючи почет гетьмана, поспішали запорожці.

Коли до козацького кола вкотилася пишна польська кавалькада з Ополінським і Собеським на чолі, Сагайдачний уже стояв на вкритому килимами підвищенні. В руці тримав булаву. Гетьманська хоругва тріпотіла на вітрі, що посилився.