Ден Браун - Янголи і демони

— Майже сто відсотків, — запевнив Ленґдон. — Він працював тут чи не все життя. А під час конфлікту Церкви з Галілеєм — то це точно.

Оліветті кивнув.

— Тоді є ще один довідник.

— Де? — з надією в голосі спитала Вітторія.

Командир не відповів. Він відвів гвардійця вбік і щось йому пошепки сказав. Той наче завагався, але слухняно кивнув. Вислухавши наказ Оліветті, гвардієць повернувся до Ленґдона.

— Прошу сюди, містере Ленґдон. Уже чверть на десяту. Мусимо поспішати.

Вони рушили до дверей.

Вітторія кинулась було за ними.

— Я допоможу.

Олівері втримав її за руку.

— Ні, міс Ветро. Я мушу з вами переговорити. — Тон його не допускав суперечок.

Ленґдон із гвардійцем пішли. Оліветті з кам’яним обличчям відвів Вітторію вбік. Але поговорити з нею йому так і не вдалося. На поясі в нього голосно затріщала рація.

— Командире?

Усі повернулися в його бік.

Голос із рації звучав похмуро.

— Раджу вам увімкнути телевізор.

80

Дві години тому, виходячи з таємних архівів Ватикану, Ленґдон навіть подумати. не міг, що потрапить туди ще раз. Однак тепер, подолавши весь довгий шлях у супроводі швейцарського гвардійця, він знову опинився в знайомій будівлі.

Гвардієць зі шрамом вів його поміж рядами прозорих боксів сховищ. Тиша в архіві тепер чомусь гнітила сильніше, і Ленґдон, був вдячний своєму супутникові, коли той її порушив.

— Думаю, це тут, — сказав гвардієць, привівши Ленґдона в кінець зали, де вздовж стіни стояли в ряд скляні бокси трохи меншого розміру. Він швидко проглянув написи на сховищах і показав на одне з них. — Так, це тут. Саме там, де й казав командир.

Ленґдон прочитав напис. ATTIVI VATICANI. Майно Ватикану. Він пробіг очима перелік позицій. Нерухомість... валюта... банк Ватикану... антикваріат... І так далі.

— Документи на все майно Ватикану, — пояснив гвардієць.

Ленґдон придивився всередину скляного сховища. Боже милосердний. Навіть у темряві було видно, що воно напаковане вщерть.

— Командир сказав: усе, що Берніні створив під опікою Ватикану, має бути тут, у переліку майна.

Ленґдон кивнув, зрозумівши, що розрахунок командира цілком може виявитися слушним. У часи Берніні все, що митець створював, перебуваючи під опікою Папи, за законом ставало власністю Ватикану. Щоправда, це більше нагадувало феодалізм, аніж опіку, але видатні митці жили добре й рідко нарікали на долю.

— У тому числі й роботи, що знаходяться в храмах поза межами Ватикану?

Солдат подивився на нього здивовано.

— Звичайно. Усі католицькі храми в Римі є власністю Ватикану.

Ленґдон подивився на аркуш, який тримав у руці. На ньому були назви тих двадцяти чи й більше храмів, розташованих у напрямку подиху West Ponente. Один із них був третім олтарем науки, і Ленґдон сподівався, що встигне визначити, який саме. За інших умов він би з радістю оглянув кожний із цих храмів особисто. Але сьогодні він мав тільки двадцять хвилин, щоб знайти те, що потрібно, — храм зі скульптурою Берніні, що якось пов’язана з вогнем.

Ленґдон підійшов до входу в сховище. Гвардієць не зрушив, з місця. Ленґдон подумав, що той вагається, і, усміхнувшись, сказав:

— Повітря всередині непогане. Кисню малувато, але дихати можна.

— Мені наказано провести вас сюди й негайно повертатися в офіс.

— Ви йдете?

— Так. Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до архівів. Я й так порушив правила, прийшовши з вами аж сюди. Командир мені про це нагадав.

— Порушили правила?! — Ви що, не розумієте, що тут сьогодні відбувається? — На чиєму боці ваш командир, чорт його забирай?!

Від привітності на обличчі гвардійця не залишилося й сліду. Шрам під оком засмикався. Погляд став жорстким і раптом нагадав самого Оліветті.

— Вибачте. — Ленґдон уже жалкував, що не стримався. — Просто... мені може знадобитися допомога.

Гвардієць і оком не зморгнув.

— Мене вчили виконувати накази, а не обговорювати їх. Коли знайдете те, що потрібно, негайно зв’яжіться з командиром.

— Але як я з ним зв’яжуся? — захвилювався Ленґдон. Гвардієць витягнув рацію і поклав на найближчий стіл.

— Перший канал.

Із цими словами він зник у темряві.

81

Телевізор у кабінеті Папи — «Гітачі» з величезним екраном — був схований у спеціальній шафі, що стояла в ніші навпроти стола. Тепер дверцята шафи відчинили, і всі з’юрмилися довкола. Вітторія й собі підійшла ближче. Коли екран нагрівся, на ньому з’явилась молода симпатична репортерка — брюнетка з карими очима.

— Ви дивитеся новини Ем-ес-ен-бі-сі, — оголосила вона. — Я Келлі Горан-Джонс, веду прямий репортаж із Ватикану. — Позаду неї було видно собор Святого Петра, що світився вогнями на тлі нічного неба.

— Це не прямий репортаж! — обурився Рошер. — Це архівний запис! Зараз світла в соборі немає.

Оліветті шикнув, щоб той замовк.

— Цього вечора під час виборів Папи у Ватикані відбулися жахливі події, — суворим тоном вела далі репортерка. — Нам повідомили, що в Римі по-звірячому вбито двох членів колегії кардиналів.

Оліветті тихо вилаявся. Раптом у дверях кабінету з’явився захеканий гвардієць.

— Командире, на центральному комутаторі обривають телефони. Усі хочуть знати нашу офіційну позицію щодо...

— Поклади слухавку, — наказав Оліветті, не відводячи погляду від екрана.

— Але, командире... — завагався гвардієць.

— Роби, що наказано!

Гвардієць зник.

Вітторії здалося, що камерарій хотів було щось сказати, але передумав. Натомість він подивився на Оліветті довгим, пильним поглядом, а тоді знову повернувся до телевізора.

Ем-ес-ен-бі-сі тепер прокручувала запис: швейцарські гвардійці виносять тіло кардинала Ебнера з церкви Санта-Марія дель Пополо і пхають в «альфа-ромео». Запис на кілька секунд завмер: збільшеним планом показують оголене тіло кардинала. Наступної миті воно зникає в багажнику.

— Що за негідник усе це відзняв? — сердито спитав Оліветті.

А репортерка говорила далі:

— За нашою інформацією, це тіло кардинала Ебнера з Франкфурта. Люди, що несуть його, — швейцарські гвардійці Ватикану. — Складалося враження, що репортерка з усіх сил намагається здаватися засмученою. Оператор показав її обличчя великим планом, і вона спохмурніла ще більше. — А тепер Ем-ес-ен-бі-сі хоче попередити глядачів, що кадри, які ми зараз покажемо, дуже відверті і, можливо, не всім варто їх дивитися.

Вітторія фиркнула. Ця вдавана турбота про глядачів насправді була найпотужнішою рекламою — після такого «попередження» ще ніхто ніколи не перемикав каналу.

— Повторюю, наступні кадри можуть шокувати декого з глядачів, — іще раз наголосила репортерка.

— Які ще кадри? — запитав Оліветті, звертаючись до екрана. — Ви ж щойно показали...

На екрані з’явилося двоє. Вони пробиралися крізь натовп на майдані Святого Петра. Вітторія відразу впізнала себе з Робертом. У кутку дрібними літерами було написано: МАТЕРІАЛ НАДАЛА КОМПАНІЯ БІ-БІ-СІ. Чути було, як дзвонить дзвін.

— Ой ні, — вголос мовила Вітторія. — Ой... ні...

Камерарій розгубився. Повернувся до