Петро Йосипович Панч - Без козиря

забілений у крейду, з ганчіркою в одній руці і з газетою в другій, ще раз подивився на дошку і стер усі приклади. Біля дошки знялась курява, а на підлогу посипався снігом порошок з крейди.

— Тепер я вам випишу ціле речення, і на ньому повторимо всі граматичні правила. — І, кидаючи оком то на газету, то на дошку, він почав писати:

«При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».

Він помітно хвилювався: на школярських лавах сиділи учні, подібних до яких йому не доводилося бачити за всі тридцять років свого учителювання. Це були червоноармійці, що, можливо, тільки годину тому лежали в розстрільні й випускали кулі в своїх класових ворогів. Сиділи й стояли вони, набивши класну кімнату, закурені, засмаглі й майже босі. У кожного чи в руках, чи за плечима стирчала гвинтівка або висіла при боці шабля. Із гвинтівок ніби все ще курився димок від останнього пострілу, а від шабель ішов розпарений дух не застиглої ще крові.

У кімнаті було душно, піт струмками заливав укриті курявою обличчя червоноармійців, стікав по шиї на бронзові груди, але армійці, одкривши роти, ловили кожне вчителеве слово, вчитувались у кожну літеру, і від їхнього шепоту здавалося, що під вікнами шелестить листя на дубі. Учителя брав страх перед ручними гранатами, підвішеними до поясів, перед частоколом гвинтівок, що пахли порохом, але в той же час він відчував і велике задоволення, що ці відважні бійці, перед якими дрижить буржуазія всього світу, від яких кидаються уві сні різних мастей контрреволюціонери, сидять перед ним, як школярі першого класу, такі ж тихі, лагідні й такі ж допитливі. Вони жадібно ловили кожне слово.

До кімнати весь час входять нові бійці. Від них гостро несе кінським потом. Напевно, щойно повернулась із поля кінна розвідка. Учитель сутулиться, перебирає з руки в руку крейду: йому здається, що він не цілком щирий і лякається більше, ніж треба, пострілів, які долітають з фронту. Поставивши крапку, він питає:

— Хто це так сказав, знаєте? Товариш Ленін, — продовжує вчитель. — А ви знаєте, хто такий Ленін?

— Ленін — Раднарком! — вигукує Кіндрат Сусідка.

— Вождь пролетаріату і Голова Раднаркому, — поправляє його з передньої парти Гриць Духота.

До кімнати входить Василь Моренко. Витягши шию, він довго когось шукає в густому натовпі червоноармійців і потім, щоб не заважати, мовчки манить рукою й головою. Але той, кого він кликав, напевне, не помічав цього.

— Кіндрате! — не витримує Василь Моренко. — Сусідко, на тебе ж чекають! Запрягай коні!

Кіндрат скинувся, почухав потилицю й почав продиратися до виходу.

— Ну, так як же ти, товаришу Сусідка, розумієш слово «раб»? Хто це буде? — запитав його Духота із передньої парти. — Ти ж так і не сказав.

Кіндрат зморщився, почухав уже лоба, але, мабуть, відчуваючи, що й на цей раз там не було гідної відповіді, сердито, ніби й не чув запитання, посунув за двері.

Бесіда точилася далі. Кіндрат, обігнувши школу, підійшов до вікна і, всунувши голову, крикнув:

— Чуєш, Духота! Раб — це которий під буржуєм ходить!

Мабуть, певний своєї правоти, Кіндрат уже не сердився, а поблажливо оглянув клас і з гідністю відійшов од вікна.

Лекція не мала певних годин. Вона могла тривати й до вечора, й до ранку: слухачів би не забракло. Але прийшов заклопотаний боєць, попросив в учителя пробачення й звернувся до червоноармійців:

— Партійних на збори! Зараз!

Із-за парт підвелося кілька бійців, а серед них і Гриць Духота, і Гордій Байда. За останні місяці він став ще кремезніший, а зморшки на обличчі ще більш поглибились. Через щоку йшов свіжий червоний рубець. Довгі козацькі вуса були вже підстрижені, але Гордій Байда, за звичкою, ловив короткі їх кінці й відтягав униз. Через плече у нього висіла потерта польова сумка, в якій рябіла стара газета. За Байдою підвівся жовтолиций, мов бронзовий, Люй Лі. Останнім ішов Гнат Убогий. Одну руку він ніс на перев'язі: всі пальці на ній були обмотані сірим од пороху бинтом.

— А ви, товариші, збирайтесь на мітинг у садку за школою! — сказав посланець, виходячи.

Вимучені задухою, червоноармійці шумно знялися з шкільних лав і, ховаючи в кишені огризки олівців, вставлені в мідні гільзи, і клаптики паперу, на яких вони кострубатими літерами виводили приклади, гамірно посунули в садок. На косогорі під густими деревами вже сиділи купками цивільні. Це були робітники з ближчої шахти й селяни. Між ними то там, то там сіріли червоноармійці з червоними зірками на кашкетах.

У селян та й в робітників був стурбований вигляд. Просування денікінської армії на північ і якісь непевні чутки про Махна загрожували їхньому районові скоро опинитися під чоботом білих, побачити знову приставів, жандармів і озвірілих козаків. Чутки про їхнє поводження в тилу випереджали фронт і не радували тих, хто не наважувався покинути насаджені гнізда і взятися за зброю. Низенький, з хитрими очима селянин домагався, щоб йому розповіли про денікінський земельний закон.

— Ми чули: Анікін-генерал оголосив такий закон.

— Аякже, оголосив, оголосив, товаришу, — пояснював йому червоноармієць. — Усім, хто сіяв і буде сіяти на панських землях, третину всього врожаю звозити до поміщика, а коли його нема ще…

— Так буде, — вкинув хтось збоку.

— Тьху, з його законом! — Селянин був невдоволений і пішов з садка.

— От і помізкуй тепер! — прокричав навздогін червоноармієць. — Думав, що Денікін йому рідний брат!

Серед червоноармійців балачка точилась переважно про Махна, що грабував населення, потім про юнака, що кілька днів тому перебіг від білих. Ілько виріс у їхніх очах уже до героя, особливо після знищення на станції ешелону з літаками. Дехто з калинівських партизанів, приєднаних тепер до полку, вже бігав до медпункту, але юнак все ще не приходив до пам'яті.

Прибігла дівчина із полкової канцелярії і сказала, щоб не розходились, комісар зараз прийде. Винесений із школи розхитаний столик поставили під яблунею і накрили червоною китайкою. Сонце, пронизуючи дерева, прикрашало столик жовтогарячими лапатими квітами.

У садок увійшов гурт червоноармійців і командирів, які були, певне, на партійних зборах. Попереду йшов кремезний, широкоплечий, з випнутим підборіддям на засмаглому лиці комісар. У твердій його ході, як і в ясних очах під густими бровами, відчувалась рішучість. Він був у такій же вицвілій на сонці гімнастерці, як і інші бійці, тільки на голові носив шкіряний кашкет із зіркою та через плече на ремінці важкий маузер, який звисав аж до галіфе з чорними леями.

— Клим іде! — загомоніли червоноармійці, киваючи