Сьюзен Коллінз - У вогні

За ту коротку мить, яка знадобилася, щоб перетнути узбережжя, я відчула, що в джунглях щось невловимо змінилося. Мабуть, далися взнаки роки полювання, а може, моє відновлене вухо справді чуло краще, ніж повинно б, але я відчула угорі тепло тіл. Їм не потрібно було ні перегукуватися, ні кричати: самого лише дихання такої кількості створінь було достатньо.

Я торкнулась руки Фінея, і він простежив за моїм поглядом. Не знаю, як їм удалося підкрастись так безшумно. А може, і не безшумно. Просто ми були занадто заклопотані. За цей час вони і зібралися. З гілля навколо нас звисало не дві, не п’ять, а десятки мавп. Ті двійко мавп, яких ми зустріли, коли втекли від туману, здавалося, миролюбно зустрічали гостей. А от зграя мала вигляд загрозливий.

Я зарядила в лук одразу дві стріли, а Фіней міцніше стиснув тризуб.

— Піто! — покликала я якомога спокійніше. — Не допоможеш мені?

— Зараз, почекай хвильку. Я вже майже розколупав дірку, — озвався він, досі заклопотаний біля дерева. — Нарешті! Ти приготувала втулку?

— Так. Але ми тут дещо знайшли, хочемо, щоб ти поглянув, — провадила я, зважуючи кожне слово. — Повертайся до нас, тільки тихенько, щоб його не злякати.

Мені чомусь не хотілося, щоб він помітив мавп чи бодай поглянув у їхній бік. Є звірі, які навіть необережний погляд сприймають за прояв агресії.

Піта обернувся до нас — ніяк не міг відсапатися після мороки з деревом. Мій тон був таким дивним, що це Піту дещо збентежило.

— Добре, — відповів він спокійно.

Він рушив крізь джунглі, і хоча я була певна, що він намагається не шуміти, це в нього не дуже виходило. Власне кажучи, це в нього не дуже виходило, навіть коли обидві ноги були здорові. Але нічого страшного: він рухався, а мавпи сиділи на місцях. Наблизившись до узбережжя майже впритул, Піта раптом відчув їх. Він кинув на них один швидкий погляд, але це мало ефект вибуху бомби. Суцільна жовтогаряча маса хутра жахливо заверещала і знагла кинулась на нього.

Я зроду не бачила, щоб тварини рухалися так швидко. Вони ковзали ліанами, ніби ті були чимось змащені, перестрибували з дерева на дерево на неймовірні віддалі. Хутро стояло дибки, ікла були вищирені, пазурі стирчали як кинджали. Може, я ніколи й не бачила справжніх мавп, та була впевнена, що в природі тварини так не поводяться.

— Мутанти! — просичала я, і ми з Фінеєм кинулись до хащ.

Я знала, що важить кожна стріла. В похмурих сутінках я збивала мавпу по мавпі, цілячись в очі, серце й горло, щоб кожен постріл був напевно смертельним. Але мені б нічого не вдалося, якби Фіней не проколював чудовиськ своїм тризубом, як рибу, і не відкидав убік, а Піта не рубав їх ножем. Раптом я відчула в себе на спині пазурі, але хтось збив нападника. Повітря ставало важчим і важчим від запаху витоптаних рослин, крові та смороду мавп. Ми з Пітою і Фінеєм стали трикутником, спина до спини. Мені серце впало в п’яти, коли я дістала останню стрілу. Але потім я згадала, що в Піти також є сагайдак, до того ж сам Піта не стріляє, а коле мавп ножем. Свій ніж я також дістала, але мавпи атакували так швидко, що я ледь встигала відбиватися.

— Піто, — загукала я. — Твої стріли!

Піта обернувся, побачив моє скрутне становище й потягнувся по сагайдак. Аж тут із дерева просто йому на груди стрибнула мавпа. В мене не зосталося жодної стріли. Тризуб Фінея поцілив іншу мішень, тож на цю зброю сподіватись марно. Пітині руки зайняті, оскільки він намагається зняти сагайдак. Я жбурнула в мавпу ножа, але тварина зробила сальто й ухилилась від леза, продовжуючи летіти на Піту.

Беззбройна, беззахисна, я мріяла тільки про одне: добігти до Піти, штовхнути його на землю й захистити своїм тілом, хоч і знала, що все одно не встигну вчасно.

А вона встигла. З’явившись наче нізвідки, в одну мить вона опинилась перед Пітою. Вся в крові, з розтуленим у зойку роті, з розширеними зіницями, аж очі здавалися чорними дірами.

Божевільна морфліністка з Округу 6 виставила вперед худющі руки, ніби збираючись обійняти мавпу, і та встромила пазурі їй у груди.

Розділ 4

Піта жбурнув мені сагайдак і застромив ніж у спину мавпи, засаджуючи його знову і знову, поки мавпа не розтиснула щелепи. Потім він відбуцнув тіло геть, пожадливо шукаючи наступну жертву. Нарешті в мене були стріли, я зарядила лук і приготувалася до атаки; за моєю спиною стояв Фіней, він засапався, але був уже не такий зайнятий.

— Давайте! Ну чого ж ви! — кричав Піта тваринам, важко дихаючи від люті. Але з мавпами щось трапилося. Вони задкували, ховаючись поміж дерев, ніби якийсь нечутний голос кликав їх назад. Голос продюсерів, що казав їм «досить».

— Забери її, — сказала я Піті. — Ми тебе прикриємо.

Піта лагідно підняв морфліністку та проніс її кілька останніх кроків до піску, а ми з Фінеєм йшли поряд, тримаючи зброю напоготові. Та окрім жовтогарячих трупів на землі, мавп більше не було. Піта поклав морфліністку на пісок. Я розрізала у неї на грудях комбінезон, оголивши чотири глибокі рани. З них тонесенькою цівкою бігла кров, наче вони зовсім не смертельні. Та справжні пошкодження були всередині. Судячи зі слідів, тварюка уразила якийсь життєво важливий орган — легеню чи, може, навіть серце.

Морфліністка лежала на піску, хапаючи ротом повітря, як риба, яку витягнули з води. Дуже бліда, з обвислою шкірою, а така худюща, аж ребра випиналися, мов у дитини, що померла з голоду. Певна річ, гроші на харчі в неї були, просто вона перетворилася на морфліністку, так само як Геймітч перетворився на пияка. Все в ній кричало про змарнованість: тіло, життя, відсутній погляд. Я взяла її за руку — та неконтрольовано сіпалася, чи то від отрути, яка понищила нервові закінчення, чи то від шоку, чи то від ломки, адже наркотики вже давно стали способом її існування. Ми нічого не могли вже вдіяти. Хіба що побути з нею, поки вона помирає.

— Піду погляну, що там у лісі, — мовив Фіней і пішов геть. Мені також кортіло втекти геть, але морфліністка схопила мене за руку так міцно, що довелося б її видирати, але на таку жорстокість