Сьюзен Коллінз - У вогні

я зараз була нездатна. Я згадала про Руту й подумала: може, варто заспівати пісню абощо. Але я навіть не знала імені морфліністки, поминаючи вже те, чи полюбляє вона пісні. Знала тільки, що вона помирає.

Піта присів із другого боку від морфліністки й почав гладити її по голові. Коли він м’яко заговорив, мені його слова здалися нісенітницею, але вони призначались не мені.

— Вдома в мене є скринька з фарбами. З них я можу змішати будь-який колір на світі. Рожевий. Блідий-блідий, як шкіра немовляти. Або такий яскравий, як ревінь. Можу змішати зелений, як весняна травичка. Або блакитний, блискучий, як лід на воді.

Морфліністка дивилася просто йому в очі, дослухаючись до кожного слова.

— Одного разу я три дні змішував фарби, щоб отримати правильний відтінок сонця, яке блищить на білому хутрі. Розумієте, це начебто мав бути жовтий, але ж насправді то був не просто жовтий, а набагато складніший відтінок. Нашарування безлічі кольорів. Одного по одному, — розповідав Піта.

Дихання морфліністки ставало повільним і поверхневим. Вільну руку вона занурила у власну кров на грудях і почала виводити малесенькі кружечки, як при малюванні.

— Я ще не здатен намалювати веселку. Веселки так швидко з’являються та зникають! Майне в небі блакитний або фіолетовий, а потім тане. І лишається тільки небо, — вів далі Піта.

Здавалося, морфліністку Пітині слова загіпнотизували. Ввели в транс. Вона підняла тремтячу руку й у нього на щоці намалювала щось схоже на квітку.

— Дякую, — прошепотів він. — Як гарно!

На мить обличчя морфліністки осяяла слабка усмішка, і вона ледь пискнула. Перемащена кров’ю рука впала їй на груди, вона востаннє видихнула — і почувся гарматний постріл. Мою долоню більше ніщо не стискало.

Піта відніс дівчину до води. Потім повернувся й сів поряд зі мною. Тіло морфліністки попливло до Рогу достатку, але зовсім скоро з’явився вертоліт, із нього опустилась металева чотирипала лапа, схопила тіло, підняла в нічне небо — і все.

До нас знову приєднався Фіней; у руках він тримав мої стріли, й досі мокрі від мавпячої крові.

— Я подумав, тобі це ще може знадобитися, — промовив він, простягаючи стріли мені.

— Дякую, — відповіла я.

Я рушила до води, щоб відмити зброю від крові та ще раз промити рани. Коли я повернулась у джунглі пошукати якогось моху, щоб витерти стріли, всі тіла мавп щезли.

— Куди це вони поділися? — спитала я хлопців.

— Хтозна. Ліани ворухнулись — і всі трупи зникли, — розповів Фіней.

Ми стояли, витріщаючись на джунглі, заціпенілі й виснажені. За якийсь час я помітила, що опіки від туману в мене на шкірі почали вкриватися струпами. Вони вже не боліли, але почали свербіти. Сильно свербіти. Я спробувала заспокоїтися, навіюючи собі впевненість у тому, що це хороший знак. Сверблять — значить, загоюються. Я поглянула на Піту й Фінея — обличчя обох були подряпані. Так, навіть Фінеєва врода за ніч змарніла.

— Не роздряпуйте, — порадила я, хоча мені самій страшенно кортіло почухатися. Але я знала напевно, що таку пораду дала б і моя мати. — Ви тільки інфекцію позаносите. А тепер ходімо заберемо-таки нашу воду.

Ми повернулися до дерева, яке довбав Піта. Він застромив у стовбур втулку, а ми з Фінеєм стали обабіч зі зброєю напоготові, хоча небезпеки начебто не було. Піта знайшов гарну жилку, тому вода з втулки полилася струмком. Угамувавши спрагу, ми літеплою водичкою обмили свої сверблячі тіла. Наповнили питною водою кілька мушель і повернулися на пляж.

Ще й досі була ніч, але світанок уже, мабуть, не за горами. Хіба що продюсери не схочуть, аби він приходив.

— Хлопці, відпочиньте, — запропонувала я. — А я трохи початую.

— Ні, Катніс, давай краще я, — промовив Фіней.

Я зазирнула йому в обличчя, в очі — і збагнула, що він ледь стримує сльози. Магс. Для нього зараз найкраще залишитися на самоті, щоб він міг оплакати Магс.

— Гаразд, Фінею, дякую, — відповіла я. І вляглася на пісок поряд із Пітою, який уже поринув у сон. Я вдивлялась у ніч, міркуючи про те, скільки всього трапилося за цей день. Ще вчора вранці Фіней був у моєму чорному списку, а тепер я дозволяю йому стерегти мій сон. Він урятував Піту, пожертвувавши Магс, а я не знаю чому. І не знаю, як пов’язані ці події. Отож я просто маю заснути і дозволити йому спокійно погорювати. Так я і вчинила.

Коли я знову розплющила очі, був уже ранок. Піта і досі лежав поруч зі мною. Над нами нависав плетений килимок із трави, затуляючи обличчя від сонця. Я сіла; поки ми спали, Фіней не байдикував. Дві плетені миски були повні питної води. А третя — молюсків.

Фіней сидів на піску, каменем товчучи мушлі.

— Свіжі вони смачніші, — промовив він, виймаючи з мушлі чудовий шматок м’яса та вкидаючи собі до рота.

Його очі й досі були припухлі, але я вдала, що не помічаю.

Зачувши їжу, мій шлунок забуркотів, і я потяглася по шматочок. Але один-єдиний погляд на нігті з засохлою кров’ю зупинив мене. Виявляється, уві сні я порозшкрябувала собі рани.

— Не роздряпуй, бо занесеш інфекцію, — весело промовив Фіней.

— Десь я вже це чула, — відповіла я.

Я пішла до води і змила з себе кров, міркуючи, що гірше: біль чи сверблячка. Сита і тим, і тим по горло, я вилізла з води, задерла до неба голову й сердито гукнула:

— Агов, Геймітчу, якщо ви там не п’яні як хлющ, було б непогано дістати щось для шкіри.

Аж смішно, як швидко наді мною з’явився парашут. Я піднесла руку — і тюбик приземлився просто мені на долоню.

— Давно пора! — промовила я, але довго супитись не могла. Геймітч. Скільки я б зараз віддала за змогу побалакати з ним бодай п’ять хвилин!

Я гепнулася на пісок поряд із Фінеєм і відкрутила ковпачок на тюбику. Всередині була темна густа мазь із ядучим запахом — суміш дьогтю і соснової глиці. Витиснувши на долоню трошки мазі, я наморщила носа й почала втирати її в ногу. Дуже швидко сверблячка минулась, і я полегшено зітхнула. Від мазі вкрита струпами шкіра набула жахливої сіро-зеленої барви. Намащуючи другу ногу, я передала тюбик Фінеєві, який із сумнівом спостерігав за мною.

— Ти наче гниєш, — сказав Фіней.

Але сверблячка,