Люко Дашвар - Мати все

чи незвично… Ти відразу не думай, що тебе не люблять чи хочуть образити. Ти знай: твоїм мамі і татові в цю мить теж… незрозуміло і незвично. Ти розумієш мене, Лідо?

– Так… – пошепки.

– Гаразд. Ходімо. Зберемо твої речі.

…У так і недомитій спальні плакала Аська Авдєєва. Ліда зніяковіла: ну хіба вона винувата, що сьогодні її забирають, а не Аську.

– Асько! А я там… і твоїх батьків пошукаю… – гукнула.

Аська вхопила швабру і щосили жбурнула в Ліду. Ліда впала на підлогу. Наспіла Лариса Дмитрівна, повела кудись зарюмсану Аську, наказала Ліді поквапитися. Ліда покидала до вигорілої наволочки шкільні зошити. І все. Тільки на зошитах записано, що вони Ліди Вербицької, а все інше – із сиротинця. І благі черевики, і спіднички з кофтинками, і труси. Ліда згадала, що без трусів, – розстроїлася ще більше, та часу шукати Ларису Дмитрівну не було. До спальні забігла мила жінка з хвилястим волоссям, взяла з рук дівчинки наволочку.

– Ходімо, дорогенька…

Схвильований мужчина зі скуйовдженою бородою тупцював біля розкішної білої «волги». Автівка стояла посеред двору, ніби напоказ, ніби для того, щоби всі житці сирітського прихистку обливали її заздрісними недобрими поглядами з відчинених вікон. Ліда йшла двором сиротинця і твердила собі, що обертатися не буде. Нізащо не буде, бо, певно, Аська Авдєєва стирчить у вікні і тільки чекає, щоб крикнути на весь двір: «А Лідка всцикається!» Вона вже дійшла до автівки, коли незрозуміла сила розвернула її обличчям до сиротинця, змусила безпорадними вологими очима натикатися на відчинені вікна і коли вона побачила в одному з них виховательку, то раптом відчайдушно закричала на весь двір:

– Ларисо Дмитрівно…

Вихователька махнула рукою, усміхнулася, мовляв: «Ти ж мене не підведи», та в цю коротку трагічну мить більш за все на світі Ліді хотілося вирвати руку з долоні милої жінки і мчати назад, до Лариси Дмитрівни.

– Сідай, дорогенька… – мила жінка вже підштовхувала Ліду до салону автівки.

За хвилину «волга» мчала гамірними вулицями, і, як в екран телевізора, Ліда дивилася у вікно, що показувало їй нове життя. Поруч із Лідою сидів немолодий чоловік зі скуйовдженою бородою, і все намагався приховати гіркоту, що лилася з його очей.

– Ось… ми вже й удома, донечко, – сказав схвильовано, коли «волга» зупинилася біля високого старовинного будинку на тихій подільській вуличці.

Двері відчинила молода, кругла, як сонце, жінка з рум’яними щоками. Сплеснула долонями, кинулася Ліду обнімати.

– Дитинко… Дитинко наша!

І було в її теплому тілі стільки доброти, що Ліда напружилася і прошепотіла:

– Здрастуйте… мамо.

– Ой, святі-грішні! – перелякалася та. – Ангеліна я! Нянькою тобі буду. А до мами зараз… зараз же підемо.

Великі апартаменти професорської оселі нагадали Ліді темний коридор, що вів до сирітського туалету, та десь там, у кінці, на неї чекала мама. І хоч події того дня остаточно виснажили дівчинку, вона йшла за нянькою і гарячково намагалася уявити собі: яка вона – її мама?

У спальні на високому просторому ліжку лежала бліда й утомлена, але дуже красива жінка з яскравими синіми очима і бездоганно укладеним волоссям. Ліда стала на порозі, витріщила очі. Жінка привстала на лікоть, усміхнулася, слабо простягнула до дівчинки руку.

– Лідочко…

– Ви моя мама? – видушила Ліда.

Жінка всміхнулася привітніше, кивнула.

– Мені б тільки одужати, Лідочко. І ми поговоримо…

Десь поряд заплакала мала дитина. Усі раптом заметушилися. Мама обернулася на звук до дитячого ліжечка, що стояло біля великого. Нянька обійняла дівчинку.

– А це твій братик, Лідусю. Платосик.

– Братик? – усміхнулася винувато. «От, значить, він який. Мама з татом його народили тільки задля того, щоб з Африки вирватися і мене забрати. І мама через нього геть хвора. А через мене мама ніколи не хворітиме, – затялася. – Я слухняною буду! Я так старатимуся! Так старатимуся…»

За тиждень, коли шквал нових почуттів і вражень залив Ліду по маківку і вона звалилася посеред літа з високою температурою, мама присіла на край ліжка у просторій світлій Лідиній кімнаті.

– Дорога моя дівчинко. Ми всі пережили страшні роки страждання, розлуки і горя. Домовмося, Лідочко, ніколи не згадувати про ті роки. Згода?

– Добре, – прошепотіла гарячими вустами. Завмерла. І все ж запитала: – Африка дуже далеко?…

– Дуже… – гірко відповіла мама.

До п’ятнадцятого березня дві тисячі дев’ятого року Ліда Вербицька свято вірила в африканські поневіряння батьків і в те велике жертвоприношення заради власної доньки. І ніяк не могла викреслити з пам’яті товсту Аську Авдєєву.

У храмі – ніби тисячі комарів загуло.

– Я… не Вербицька? – глухо прошепотіла Ліда.

Ангеліна не почула. З вуст прочитала. Захрестилася до Матінки Божої, заплакала.

– Вербицька… – видихнула.

– Африка…

– Не було! – Нянька ніби рубіж невидимий перетнула. Раптом заговорила жваво і гірко, ніби сто років чекала, щоб урешті зняти камінь із серця: – Іветта Андріївна… Як же вона дитинку хотіла! Божеволіла, так хотіла.

– Мама?

– Вона тобі не мама!

– Не мама?

– Дитинку хотіла! А ніяк. Усіх професорів оббігали, по закордонах шастали. Що тільки не робили – не виходило. Петро Григорович, царство йому небесне, вже так просив її: «Змирімося, Івушко! Візьмемо дитинку з притулку». А вона наче сказилася. Свого хотіла. Усе причину шукала…

– А я… Я звідки? Хто я?

– Вербицька ти, Лідусю. Вербицька. Іветта ніяк зрозуміти не могла: у кому причина? Вона безплідна чи в чоловікові проблема? Перевірити прагнула, а вона ж – сама знаєш! – як що задумає, то й не зупинити. І підклала Петру Григоровичу санітарочку молоденьку під бік. Грошей їй дала, щоб та на нічному чергуванні його звабила. А та – взяла та й завагітніла. Ох і лютувала тоді Іветта. Санітарочка до нас додому прибігла, грошей на аборт просила, бо бідна була та дурна, мабуть. А Іветта наказала, щоб народжувала. Отак ти й вилізла на світ божий, Лідусю…

– Ох, мамо-мамо… – прошепотіла Ліда. – За все тобі дякувати. Навіть народилася я завдяки тобі. – Замовкла. – А де мати моя… справжня?

– А хто знає?! Іветта їй веліла у пологовому будинку від дитинки відмовитися і їхати світ за очі. Грошей дала щедро, та і зникла.

– Як її звали?

– Олькою. Здається, Олькою, а прізвища не знаю. А тебе Іветта сама до сиротинця відвезла. І Вербицькою вона тебе записала.

– Навіщо мене з сиротинця забрали? Тата совість замучила?

– А тато хіба знав, що ти є? Не знав. Іветта сама все закрутила, сама й кінці у воду…

– Менше з тим. Навіщо мене забрали? Уже Платон був.

– А що, коли Платон – не Вербицький…

– Господи…

– Іветта дуже вже хотіла народити. До неї