Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

Гов довго хворів, замалим не вмер. Потім видужав, та щось у нього з головою зробилося. Він нікого не пізнавав — ні батька, ні матері, був як мала дитина. Потім якось у нього щось ніби тріснуло в голові, і він зразу прийшов до пам'яті. Він пізнав батька, матір, згадав Піск-Ку, про все згадав. Батько сказав йому, що Джон Борг поплив за водою. Гов теж подався за водою. Навесні дуже важко — лід крихкий. Він дуже боявся — тут стільки білих людей — і, коли прибув сюди, то мандрував уночі. Ніхто його не бачив, а він бачив усіх. Вночі він бачить, як кішка. Якимсь побитом натрапив просто на Боргову хатину. Він сам не знав, як воно трапилось, знав тільки твердо, що йде на велике діло.

Сент-Вінсент стиснув Фронину руку, але вона вирвала її й відступила від нього.

— Гов побачив Піск-Ку, як вона годувала собак, і вони мали розмову. Вночі він прийшов, а вона відчинила йому двері. Що далі сталося — вам відомо. Сент-Вінсент нічого не зробив. Борг убив Белу. Гов убив Борга. Борг убив Гова, — Гов скоро помре. У Борга тяжка рука. У Гова болить всередині — все перебите. Але тепер йому однаково — Піск-Ку померла.

Після того він перейшов кригою на берег. Я йому казав, що всі наші кажуть, ніби цього не могло бути. В такий час ніхто не може перейти кригою. Він сміється. Каже, що перейшов, а раз перейшов, значить, перейти можна. Йому було дуже важко, але він перейшов. Все в нього всередині болить. Він уже не може ходити, тільки повзає. Довго він ліз до річки Стюарт. А далі не міг уже й повзти. Ліг, думав помирати. Два білі чоловіки знайшли його й привезли сюди. Йому однаково. Він помре…

Ла-Флітч раптом замовк, і всі мовчали теж. Тоді він додав:

— На мою думку, Гов гарна в біса людина. Фрона підійшла до Джекоба Велса.

— Одведи мене додому, тату, — промовила. — Я так стомилася.

РОЗДІЛ XXX

Другого ранку Джекоб Велс, незважаючи на свої численні мільйони, нарубав денну пайку дров, потім закурив сигару й пішов по острову шукати Курбертена. Фрона тим часом приготувала сніданок, порозвішувала одежу провітрити, нагодувала собак. Тоді дістала з клунка стареньку книжку — Вордсворта[21] — і на березі річки вигідно примостилась на двох вирваних з корінням соснах. Але вона тільки розгорнула книжку, а не читала її. Погляд її раз у раз повертався до Юкону, до виру під скелею, до завороту річки подалі, до мілини, що вганялася в річку. Як вони мчали поміж страшними крижинами, як врятувалися, — все це ще стояло в неї перед очима, хоч дечого вона зовсім не могла собі пригадати. Боротьба з течією біля розколини тяглася — здавалось їй — без кінця, а як вони дісталися від Розпуття до Рубо, цього ніяк не пригадувала, хоч розум і казав їй, що це було.

Фроні закортіло раптом згадати собі все, що робив Корліс за останні три дні. Другу ж чоловічу постать — вона не хотіла навіть називати його на ім'я, а не те, що згадувати. З ним було пов'язане щось страшне, і вона знала, що їй доведеться той жах пережити, й хотіла відтягти ту хвилину. Вона була вкрай змучена, фізично й морально, — і не хотілося їй нічого робити, ні про що думати. Вона воліла думати навіть про Томмі з гадючим язиком та заячим серцем, аніж про того… Фрона дала собі слово, що не забуде про вдову та дітей у Торонто, коли Північ почне сплачувати дивіденди Велсам.

Тріснула суха гілка під чиєюсь ногою. Фрона підвела голову й зустрілася поглядом з Сент-Вінсентом.

— Ви не поздоровили мене з щасливим порятунком, — сказав він весело. — Але вчора ввечері ви, певно, почували себе занадто перевтомленою. Я це по собі знаю. А ви ще, крім того, перебули ту страшну мандрівку в човні.

Він крадькома придивлявся до неї, щоб угадати її настрій та як вона ставиться до нього.

— Ви, Фроно, героїня! — палко промовив він. — Ви врятували не тільки того поштаря, а й мене, домігшись перерви під час судової розправи. Коли б того дня допитали ще хоч одного свідка, мене, поки нагодився Гов, давно б уже повісили. Славний хлопець отой Гов. Шкода тільки, що доведеться йому вмерти.

— Я дуже рада, що змогла вам допомогти, — відповіла Фрона, не знаючи, що казати.

— І мене, звичайно, варт поздоровити…

— Поздоровляти вас з цією справою навряд чи варто, — перебила Фрона, заглянувши йому просто в вічі, — Я рада, що так скінчилося. Та невже мені треба ще поздоровляти?

— А-а! — протяг він голосом. — Бачу, до чого воно йде. — Він добродушливо посміхнувся й хотів сісти поруч з нею, але вона не посунулась, тож він так і стояв далі. — Це все можна пояснити. Коли ви про жінок…

Фрона весь час нервово стискала руки, та, почувши ці слова, засміялася.

— Про жінок? Це просто смішно, Грегорі!

— Але по тому, як ви боронили мене на суді, — почав він докірливо, — можна було подумати…

— Та нічого ви не розумієте! — промовила Фрона безнадійно, — Нічого не розумієте. Гляньте на мене, Грегорі! Може, тоді зрозумієте. Мені не хочеться на вас дивитись. Ваші поцілунки мене ображають. Згадуючи про них, я червонію, мені здається, що губи в мене нечисті й тепер. Чому? Ви думаєте — через жінок, що про них говорилося на суді? Як погано ви мене знаєте! Сказати вам, чому?

Від берега долинали до них чоловічі голоси, хлюпання води. Фрона швидко поглянула туди й побачила, що Дел Бішоп пливе човном проти води, а Корліс іде в березі, тягнучи човна за мотузку.

— Сказати вам чому, Грегорі Сент-Вінсент? — ще раз запитала вона. — Чому своїми поцілунками ви принижуєте мене? Тому, що ви порушили закон гостинності. Тому, що ви їли хліб тієї людини, а потім дивилися, як вона гине в нерівній боротьбі, й пальцем не ворухнули. Я воліла б, щоб ви загинули, боронячи його. Тоді про вас була б хоч добра пам'ять. Та навіть хай би ви самі його вбили! Це хоча б свідчило про те, що в жилах ваших тече червона кров!

— І це ви звете коханням? — вигукнув він насмішкувато. Біс починав у ньому прокидатись. — Гарне кохання! Нічого казати! Боже мій, чого тільки нам, чоловікам, не доводиться навчатись!

— А я