Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, популудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому… Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.

— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано…

— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася у ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила. — Щастя припреться до нас сьогодні!..

Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і у хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.

— Мамко мої, рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.

Мені стало моторошно. І наскільки не парко під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякали і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацією, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:

— А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?

— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: “Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце!..”

— Так і казав? — перепитала з іронією баба.

— Так і казав — гуси пасти!

— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт!?

— Не Будапешт, а Рим!… гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.

Історія, як я вже неводнораз згадував у попередньому письмі, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу…

— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів… — ще раз підкреслив інтелігентно я із-під перини…

— То єден фрас!.. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт… і гуси спасли його од большевиків, — не дала собі сісти на голову баба.

І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи діда, прошипіла:

— Так сесе і є твоя помаранчова паніка?.. Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив! Ну почекай, будеш ти у мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші ряхувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить?!.

Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли із хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.

Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги — печі і тільки винувато кліпав.

— Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. — видите, усі людські копильці святі, лем наша дитина їм сліпак на очах! Най так і буде — Митрик у школу більше не піде!

— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у кутку Соломон. — Хоть би за ту школу дітвакови щось платили… хай би і невеликі піньозі… А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре! О, то є большевицькі зарази!..

Я ж в цей час сумирно лежу під периною… Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, “на Боже”, ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те, що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.

* * *

…Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального висновку: усі мої біди починаються вранці, коли ще сумирно лежу під периною, або ж на початку навчального року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.

Ось і нещодавно на наші й без того мудрі школярські голови впало ще одне щастя — наука хімія. Уособлювала її височезна, худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчителька, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І хоч пані Динамітка таїла у собі для моєї не менш вогненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені, як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося саме слово — “хімія”. Воно продзвеніло у моїй душі кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло духм’яно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що хімію називають ще “єгипетською наукою” і вона має такі ж давні і могутні корені, як і моя кохана історія, я зрозумів: переді мною відкриваються двері у світ, де живуть одні дива і таїни…

Адже хімія — подумати тільки — це наука про перетворення… І в ту ж мить одразу народилась мрія — перетворити мого мученика-учителя пана Фийсу в цапа і оженити його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчитись. І я кріпко почав цімборувати із хімією!

Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий, влетів до хати. Баба саме пили воду.

— Бабо, ви знаєте, що п’єте?! — навіжено закричав я.

Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.

— Ви п’єте аш два о! — закричав я.

Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі і старенька зайшлася диким кашлем.

— Яку… яку… мару я п’ю? — нарешті спромоглася запитати.

— Ви п’єте аш два о! — повторив я, натискуючи на кожну літеру.

Фіскарошка не на жарт перелякалась: горня їй випало з рук на підлогу, руки затрусились і, йойкнувши, опустилася на ослінчик.

— А я тепер, Митрику, не помру? — заплітаючи зо страху язиком, запитала вона благально.

— Не бійтесь, фрас вас не возьме… Сесе так по-вченому, по-хімічному, вода називається: аш два о!

— І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити сісю гашпарівку? — все ще не ймучи віри, питала баба.

— Бабо, ви што: ниськи із пеца упали? — уже розсердився я. — Ви ж усю жізнь пили її!