Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

ванній, я натягала панчохи на свої наново поголені ноги, накладала макіяж і знов його витирала, щоб вишукані гості не подумали, буцім я схожа на дівчину на виклик. Я насмілилась не обмотувати шию шарфом, але принесла накидку, яку могла б використати як шаль, якби почувалася надто оголеною.

— Непогано, еге? — Натан відступив назад, появивши моєму зорові Вілла в темному костюмі та волошковій сорочці з краваткою. Він був чисто поголений, з легкою засмагою на обличчі. Сорочка робила його очі особливо яскравими. Несподівано здалося, що вони містять у собі блиск сонця.

— Непогано, — сказала я. Як не дивно, я не хотіла говорити, який в нього насправді гарний вигляд. — У будь-якім разі вона напевно пошкодує, що одружується з тим крикливим шматком сала.

Вілл звів очі до неба.

— Натане, ми все маємо в сумці?

— Так, усе на місці, можна вирушати. — Він повернувсь до Вілла. — Так, отже, ніяких поцілунків з подружками нареченої.

— Якби він тільки захотів, — сказала я. — Вони будуть одягнені в сукні й пахнутимуть кіньми.

Віллові батьки вийшли, щоб провести його. Мені здалося, що вони допіру посварилися, інакше місіс Трейнор не стояла б далеко від чоловіка, так наче вони були з різних графств чи ворожих таборів.

Вона не розімкнула рук навіть тоді, коли, сидячи за кермом, я здала назад, щоб Вілл міг сісти.

Жодного разу вона не глянула на мене.

— Не дайте йому напитися, Луїзо, — промовила вона, змітаючи уявну ворсинку з Віллового плеча.

— Чому? — запитав Вілл. — Я не за кермом.

— Ти повністю маєш рацію, Вілле, — сказав його батько. — Мені завжди треба було випити чарку, або й дві, щоб пережити весілля.

— Навіть своє власне, — пробурмотіла місіс Трейнор і голосно додала: — Ти вельми ошатний, синку. — Вона опустилася на коліно, поправляючи канти Віллових штанів. — Справді, дуже ошатно.

— Ви також! — Містер Трейнор схвально на мене глянув, коли я встала з водійського сидіння. — Дуже ефектно. Ану, Луїзо, покрутіться.

Вілл розвернув свій візок.

— Тату, вона не має часу. Вирушаймо, Кларк. Гадаю, негоже їхати у візку позаду нареченої.

Я закріпила візок Вілла позаду й акуратно повісила його нарядний піджак над пасажирським сидінням так, щоб він не зім’явся. Відтак, відчувши полегшення, сіла в машину, й ми рушили.

Я могла сказати, яким буде будинок батьків Алісії, навіть іще не бачивши його. Фактично моя уява непомильно виплодила побачене далі. Коли пригальмовувала, Вілл запитав мене, чому я сміюся. Великий, у григоріянському стилі, будинок священика, високі вікна якого були частково затемнені безліччю блідих гліциній, а в’їзна алея брукована дрібним світло-коричневим гравієм, був ідеальною домівкою для полковника. Я вже могла в’явити собі, як вона тут росла: з двома охайно заплетеними світлими косами, верхи на своєму власному першому товстому поні, який стоїть на газоні.

Два чоловіки у світловідбивальних жилетах скеровували транспорт на поле між будинком та церквою, що містилася позаду нього.

Я опустила вікно.

— А чи є паркованка біля церкви?

— Гості сюди, мадам.

— У нас інвалідний візок, і тут він застрягне в траві, — сказала я. — Нам треба бути відразу біля церкви. Дивіться, я заїду он туди.

Вони глянули один на одного й щось проміж себе пробурмотіли. Перш ніж вони змогли щось сказати, я під’їхала та припаркувалась у відокремленому місці біля церкви. «І тут усе починається», — подумала, впіймавши Віллів погляд у дзеркалі, коли глушила двигун.

— Заспокойся, Кларк. Усе буде добре, — промовив він.

— Я цілком розслаблена. Чому ти думаєш інакше?

— Ти геть передбачувана. До того ж ти відгризла чотири нігті, поки їхала.

Я припаркувалася, вийшла з машини, обгорнулася накидкою і натиснула на пульт, щоб опустити пандус.

— Добре, — сказала я, коли колеса Вілла торкнулися землі.

У полі через дорогу від нас люди виходили з великих німецьких автівок. Жінки у рожевих сукнях бурмотіли щось до чоловіків, коли їхні підбори застрягали в траві. Вони всі були довгоногі та елегантні в блідих, приглушених барвах. Я поправила волосся, роздумуючи, чи не наклала забагато рум’ян. Підозрювала, що мала вигляд одного з тих пластикових помідорів, з якого видушують кетчуп.

— Отже… як ми сьогодні граємо?

Вілл ледь видимо всміхнувся куточками вуст.

— Щиро?

— Так. Мені треба знати. І, будь ласка, не кажи «Шок і Трепет». Ти плануєш щось жахливе?

Очі Вілла зустрілися з моїми. Бездонно сині. Хмарка метеликів знялася в моєму животі.

— Ми збираємося поводитися надзвичайно добре, Кларк.

Крильця метеликів шалено затріпотіли в мені, неначе вони були в пастці грудної клітки. Я почала говорити, але він мене перебив.

— Слухай, ми будемо робити лише так, щоб було весело, — сказав він.

Весело. Наче виправа на весілля до колишньої могла бути менш болючою за операцію з видалення зубного нерва. Утім, це був вибір Вілла. Віллів день. Я зітхнула, намагаючись опанувати себе.

— Лише одне «але», — сказала я, укотре поправляючи накидку.

— Що?

— Ти не гратимеш Кристі Брауна. Якщо ти будеш удавати Кристі Брауна, я покину тебе з цими розумниками й поїду додому.

Коли Вілл розвернувся й покотив до церкви, я почула, як він пробурмотів: «Зануда».

Ми відсиділи церемонію без пригод. Алісія, як я й думала, була надзвичайно красива: її шкіру вкривала бліда карамель, сукня з косим надрізом з не зовсім білого шовку ковзала по стрункій фігурі, наче вона не посміла б там зупинитися без дозволу. Я пильно дивилася на неї, коли вона проплила проходом, роздумуючи, як то воно бути високою та цибатою й мати такий вигляд, який більшість із нас бачила хіба на відретушованих плакатах. Мені було цікаво, чи робила її зачіску та макіяж команда професіоналів. Чи були на ній стяжні труси. Авжеж, ні. Вона б одягнула блідий шматок чогось мереживного — білизну для жінок, яким насправді не треба нічого підтримувати, білизну, яка коштує більше, ніж моя тижнева зарплатня.

Тоді як священик щось бубнів, а маленькі, взуті у балетки подружки нареченої човгалися на лавках, я роздивлялася інших гостей.

Там практично не було жодної жінки, яка б не могла з’явитися на сторінках глянсового журналу. Їхнє взуття, яке пасувало до їхніх нарядів точно в тон, здавалося, ніколи не носили. Молодші жінки елегантно стояли на чотири-чи п’ятидюймових шпильках, з ідеальним педикюром. Старші жінки, на невисоких тонких підборах, були одягнені в структуровані костюми з рівними плечиками й шовковою підкладкою в контрастних барвах, на них були капелюхи, на які, здавалося, не діє закон гравітації.

За чоловіками не було так цікаво спостерігати, проте майже всі вони мали ту ауру, яку я деколи помічала у Вілла, — ауру багатства та права, відчуття,