Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

виблискував, як начищена монета. Опинившись напроти аркового входу до зимового саду, кіт знову зіскочив додолу і попрямував до нього.

Під аркою він зупинився. Напружено прислухаючись, пильно подивився ліворуч, потім праворуч. Щось побачив. І блискавично метнувся в той бік.

Зацікавившись і водночас здивувавшись, я потихеньку пройшла вперед, стала на тому місці, де недавно стояв кіт, і озирнулася довкола.

Зимовий сад — мальовниче видовище, якщо бачити його в належну годину й у належну пору року. Він оживає і являє вам усю свою красу здебільшого при світлі дня. Нічному ж відвідувачеві доведеться приглядатися пильніше, щоб узріти його принади. Було надто темно, аби милуватися широким розмахом низьких гілок чемериці на чорній землі; надто рано для ніжної блакиті пролісків; надто холодно і пізно для квітів вовчої ягоди. Утім, залишалася ліщина; незабаром її віти мали прикраситися тремтливими жовтими китицями, але наразі краса зосереджувалася в самих вітах. Витончено-тендітні, безлисті, з маленькими бруньками, вони граціозно й елегантно вигиналися то в один, то в інший бік.

А біля ліщини виднівся заокруглений силует людини, зігнутої в три погибелі.

Я аж заклякла од страху і несподіванки.

Фігура сопіла й вовтузилася, час від часу пихкаючи і натужно рохкаючи.

За мить, що здалася вічністю, я похапцем прокрутила в голові все, що могло пояснити присутність іще однієї людської істоти у парку міс Вінтер серед ночі. Дещо я збагнула миттєво, навіть не замислюючись. По-перше, то не Моріс стояв там навколішках. Звісно, існувала велика ймовірність зустріти його в парку, але у мене навіть сумніву не виникло, що то не він. Це була не його жилава фігура, це були не його чіткі й розмірені рухи. Так само це була й не Джудіт. Чепурна й некваплива Джудіт, із бездоганними нігтями, гарною зачіскою та завжди до блиску начищеними черевиками — і чому б вона бабралася в землі посеред ночі? Це просто неможливо уявити. Отже, ці двоє відпадали.

Мій розум завагався між двома думками — сюди-туди, сюди-туди. Сотні разів.

Це міс Вінтер.

Ні, це не міс Вінтер, не може бути.

Та ні, то таки міс Вінтер! Я знала. Я відчувала це. То була вона, і двох думок тут не могло бути.

Але як же то могла бути вона? Міс Вінтер — квола і хвора. Її завжди возять в інвалідному візку. Вона надто погано почувається, щоб отак нахилятися й висмикувати бур'яни, тим паче — стояти навколішках на сирій холодній землі і шалено в ній ритися.

Це була не міс Вінтер.

Але якимось незбагненним чином, попри всі розумні аргументи — то вона.

Перша мить була нескінченно-довгою і сповненою сумнівів.

Друга мить, коли вона нарешті настала, принесла з собою розгадку.

Фігура завмерла… підвелася… повернулася… і я все зрозуміла.

Очі міс Вінтер. Яскраві, неприродно-зелені.

Але обличчя не міс Вінтер.

Дрябла, пошрамована шкіра, причому можна здогадатися, що до такого руйнування доклався не лише невблаганний час. Дві западини-щоки. Перекривлені губи: верхня — вигин бездоганної форми, слід колишньої краси, нижня — перекошений білий трансплантат.

Та це ж Еммеліна! Сестра-близнючка міс Вінтер!

Вона жива і мешкає в цьому будинку!

Думки мої враз переплуталися; кров загупала у скронях; від несподіваного шоку я заклякла, наче спаралізована. Сестра міс Вінтер втупилася в мене незмигними очима, і мені здалося, що вона злякалася менше за мене. Але не менше здивувалася. Від несподіванки ми обидві завмерли, наче позбавлені руху.

Першою прийшла до тями незнайомка. Погрозливо простягнувши у мій бік брудну, вимазану землею руку, вона хрипким голосом проскреготіла кілька безглуздих звуків.

Ошелешення загальмувало мою реакцію; не встигла я навіть вимовити її імені, як жінка відвернулася й потупцювала геть, нахилившись уперед і ввібгавши голову в плечі. Звідкілясь із темряви вигулькнув кіт. Ігноруючи мене, він солодко потягнувся, а потім кинувся за нею навздогін. Невдовзі вони зникли за аркою, а я лишилася сама. А поруч — клаптик розритої землі.

От тобі й «бісові лисиці»!..

Коли жінка й кіт щезли, я мала повне право переконати себе, що все це я нафантазувала. Що я — сновида й мені наснилося, ніби переді мною з'явилася сестра-близнючка Аделіни та проскреготіла якесь таємне і незрозуміле послання. Але я знала, що це не сон. І хоча жінки вже не було видно, її й досі було чути. Вона наспівувала на ходу. Отой уривок із п'яти нот, що так дратував мене. Ля, ля-ля, ля-ля.

Я стояла й слухала, аж поки звуки не розтанули в далині.

Раптом відчувши, як у мене задубіли на холоді руки й ноги, я поспішила повернутись до будинку.

Фонетична абетка

Спливло багато років відтоді, як я опанувала фонетичну абетку. Усе почалося з розділу в книжці з лінгвістики, що продавалася у татовій крамниці. Спочатку я не мала жодного конкретного інтересу: просто в один із вихідних мені не було чим зайнятися, і мене привабили значки та символи у цій книжці. Там були як знайомі літери, так і незнайомі. Великі N, несхожі на маленькі n, та великі Y, несхожі на маленькі у. Інші літери, n, d, s та z, мали прироблені до них смішні хвостики та петельки, а літери h, і та u можна було перекреслювати так само, як і f. Мені подобалися ці задерикуваті чудернацькі гібриди: я списувала цілі аркуші літерами т, які можна було перетворити на j, а також літерами v, що хитко балансували на малесеньких о, немов дресировані песики на м'ячах у цирку. Батько ж, випадково побачивши мої аркуші з символами, навчив мене тих звуків, які кожен із цих символів означав. І я виявила, що за допомогою міжнародної фонетичної абетки можна писати слова, що скидалися на математичні формули, слова, схожі на таємний шифр, слова, що нагадували мертві, назавжди втрачені мови.

Бо мені була потрібна втрачена мова. Щоб мати змогу спілкуватися з мертвими і втраченими. А одне слово я писала і переписувала багато разів. Це було ім'я моєї сестри. Як талісман. Я складала папірець із цим ім'ям у красиву мініатюрну фігурку