Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 55. Ідеальний баланс

Інні було страшно йти поряд з чоловіками в балаклавах, в чиїх руках загрозливо цілилися уперед автомати. Але ще страшніше було лишатися назовні, знаючи, що там, усередині будинку, що раптово потонув у темряві, знаходиться її чоловік… Колишній чоловік, як невпинно нагадувала собі жінка.

Чомусь її пропустили. Інна не бачила Ярослава — мінібус стояв так, що від дверей не було видно прочиненого навстіж салону. Але коротка мить панічного страху, що її не пропустять, лишилась позаду, як і двері, що відчинили поштовхом ноги, просто як у бойовиках, які так полюбляв Олег. Вона увійшла всередину, погано уявляючи, куди йти і що робити, але мовчазні спецпризначенці, що виникли наче нізвідки перед нею, слугували їй орієнтиром. вона йшла, мов принцеса мафії в оточенні охоронців, ледь усвідомлюючи, куди вона йде і що відбувається навколо неї. Вона навіть присутність позаду Оксани мало сприймала, зосереджена на одній єдиній думці: де Юра?

А навколо відбувалося дійство, гідне водночас найепічніших бойовиків і найексклюзивніших кримінальних хронік. В темряві, що вмить опустилася на дім, і яку шарпали промені ліхтариків, мовчазні кремезні чоловіки вкладали обличчям на підлогу усіх зустрічних-поперічних. Жінок теж, але з особливою ніжністю і почтом, мов осіб королівської крові. Чомусь це страшенно потішило Інну, така делікатність і обережність. Було в цьому щось дуже й дуже правильне.

— Епічно! — прокоментувала ззаду Оксана. — Сенсу це, звісно, не має, завтра вже Князя й випустять разом з усіма цими хмирями, але зараз любо-мило глянути…

— Не випустять! — буркнув один із чоловіків поряд.

— Випустять, — зітхнула Оксана. — І він усіх нас повбиває до бісової бабки… Його кабінет направо.

Холл перед кабінетом був встелений людьми, що кволо обурювалися свавіллям прийдешніх. В світлі ліхтариків Інна раптом упізнала одного з них. Костя лежав трішки збоку, з вільними руками і розбитим обличчям, а над ним цілком миролюбно і навіть з пересторогою схилився один із спецпризначенців, що перевіряв йому зіниці.

— Костя? — ахнула Інна, сахнулась до нього, порушивши їхній майже кінематографічний стрій, — Костя, ти в порядку?

Виглядав він поганенько. Було очевидно, що його били, і били жорстоко. Він, схоже, відбивався: збиті кісточки пальців прямо кричали про спротив. Але його подужали, повалили на підлогу.

— Костя? Та ви адекватні взагалі? — скрикнула Інна, звертаючись до спецпризначенця, чиє обличчя було приховане маскою.

— Це не наша робота, він вже тут був під охороною очих двох! — миттєво відхрестився той. — Житиме, він в нокауті просто. — подумав і додав. — Швидка вже на підльоті якщо що.

Костя розліпив повіки, з зусиллям сфокусував погляд на Інні.

— Він… у Князя… — прохрипів через силу, і Інна зрозуміла, що мова йде про Юру.

Вона стрімко підвелася на ноги, що зрадницьки тремтіли від страху, увірвалася в кабінет.

— Юра! — Чомусь по щоках потекли сльози. — Киш від нього, він з нами!

За інших обставин Інна би посміялася з абсурдності ситуації. З того, як смішно, певно, це виглядало збоку. Як награно і “по-кіношному”: підбігти до нього, перечепившись через власні ноги, впасти на коліна і голіруч відвести дуло автомату, наставлене на його спину. Ну просто героїня якогось блокбастеру з претензією на любовну лінію!

Але їй було байдуже. Головне в той момент було просто перед її очима; Юра дихав, посміхався їй розбитими губами і дивився закоханим поглядом одного ока — інше загрозливо запливло свіжим синцем на половину обличчя.

— Хто це зробив? — вона й сама незчулася, як страх у серці змінився на холодну лють.

— З Князем не порозумілися, — посмішка Юри була кривувата. — В хід пішли вагоміші аргументи…

Інна безпомічно озирнулася, шукаючи очима Князя. Молодик в кутку навряд чи міг бути тим самим жахливим босом, що вбив Кіриних батьків за якийсь там борг. А от чоловік середніх років, трохи старше за саму Інну, в дорогому костюмі та з годинником на руках, в якому безпомильно вгадувався “Роллекс” був саме тим, хто їй потрібен. Інна й не чекала від себе, що зведеться на ноги, холоднокровно ступить у бік Князя і з розмаху вліпить йому гарного копняка під ребра. А потім схилиться до нього і прошипить в самісіньке скривлене від болю і подиву обличчя:

— Не чіпай мою сім’ю. Козел!

— В неї шок, — дивно веселим тоном пояснила спецпризначенцям Оксана, що до цього лише мовчки спостерігала за тим, що діялось в кабінеті. — В неї шок, а вб’є Князь нас усіх. От побачите. Усіх, і вас, певно, також…

— Вбивалка відпаде! — відчуваючи, як наближається істерика, прошепотіла Інна і допомогла Юрі підвестися. — Ти з нами, Ксю, чи тут почекаєш смерті?

— О, ні, я з цим мудаком не залишуся. Я з вами! — Оксана стрімко крутнулась на п’ятах і першою вилетіла з кабінету.

За нею, накульгуючи, пішли Інна і Юра. На диво, їх ніхто не намагався спинити. Усі навколо були зайняті своїми справами.

У холі метушилися лікарі, що вкладали знову непритомного Костю на ноші. Водій Юри, переконавшись, що помічник шефа буде в порядку, підхопив Юрія з іншого боку під руку. Спецпризначенці по одному виводили Князевих людей.

Внизу побільшало машин. Ярослав, присутність якого Інна якщо й сприйняла, то якось віддалено і байдуже, про щось перекинувся з водієм. Їх все ще не намагалися спинити, навіть коли вони сіли в Юрине авто.

І лише тоді істерика, що так довго балансувала на вістрі самоконтролю Інни, похитнулася. Сльози водоспадом потекти з її очей, і текли, текли, хоча її душив регіт. Оксана і водій делікатно вийшли з салону, але жінка цього не бачила, вона просто ридала, притиснувшись до плеча Юри. І ридала би до ранку, якби колишній чоловік раптом не змусив її подивитися на нього, не витер її заплакане обличчя і не поцілува її так, наче й не було тих довгих років розлуки…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍