Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Ні, — відповів Невар. — Ми — пам’ять про нього. Як кора, яку колись тримав у руках. Як усмішка Елісії. Як подих Гарвіка. Як спокій Ельрайна.

Вони стояли у колі.

Світ більше не вимагав від них нічого. Але й не заважав. Простір був відкритим — не для магії, не для сили, а для тиші, яка не зникає.

Ґорам вдарив посохом об землю. Один раз.

— Свідчено.

Торрік опустив ключ на камінь. Без звуку.

— Прийнято.

Каелір провів пальцем по згаслій руні.

— Запам’ятано.

Невар поставив руку на землю.

— Не забуто.

Ніхто не відповів. Але це були останні слова, яких світ потребував.

І знову — тиша.

Не як порожнеча.

А як простір, де починається нова мова — мова без вердиктів.

Мова пам’яті.

Вони розійшлись. Не тому, що домовились. А тому, що було не про що домовлятись.

На Галявині залишився лише вітер — і чотири сліди у пилу. Без черевиків. Без крику. Без молитви. І без знака, що це був кінець.

Тріщина, в яку Невар поклав уламок кори, була вже не тріщиною. Вона заростала м’якою моховою тканиною. А над нею — тремтів пагінець.

Занадто крихкий, щоби назвати його деревом.

Занадто живий, щоб назвати його символом.

Він не світився. Не мав квітів. Лише тоненьке стебло — бліде, але стійке. Листя ще не було. Але корінь уже обрав: вниз.

На відстані, між уламками каменю, де колись стояли храми, з-під землі визирав ще один паросток. І ще один — там, де впала Елісія. Ще один — біля тіні, яку лишив Гарвік. Маленькі, майже непомітні.

Дерева не ростуть для глядача. Вони не чекають дозволу. І не бояться мовчання.

Усе ще небо було затягнуте сірістю. Але в ньому вже не було болю. Лише спокійна відсутність очікування.

І голос — один. Дитячий, чи, може, дуже старий — хтось, хто зупинився на краю Галявини, дивився на пагінець і прошепотів:

— А якщо це не дерево... а перше слово світу, який мовчав?

Ніхто не відповів.

Бо в світах, які вибрали пам’ять, не треба відповідей.

Лише тиша, що дихає.