Пола Маклейн - Леді Африка

в цьому, як сестри, й водночас страшенно різні.

Перш ніж полишити готель, я пішла до бару попрощатися з Бліксом.

— То як насправді твої справи? — запитав він.

У його тоні звучало щось подібне до співчуття; я цього раніше в ньому не помічала.

— Тримаюся.

Я намагалася зробити такий вигляд, нібито не варто мені співчувати.

— Знаєте, в Лондоні Кокі мене по-справжньому врятувала.

— Вона чудова дівчина.

— Просто дивовижна. Якщо ви не одружитеся з нею, то це зроблю я.

— Гаразд.

Він засміявся, й від очей промінчиками розбіглися зморшки.

— Ми плануємо зробити це після її повернення, якщо до того часу вона не передумає.

Він знову розсміявся, дивлячись повз мене крізь стінки свого келиха.

— У білому буду лише я.

— А доктор Тарві? Гадаю, він теж там буде.

— Так. Він обіцяв, що поведе наречену.

43

тренувала Врека й страшенно хвилювалася. Перегони «Сент-Леджер» мали відбутися на початку серпня — і в мене залишалося всього кілька дорогоцінних місяців, щоб привести його до відмінної форми, однак сталося найгірше. Нещодавні Врекові успіхи переконали його власника, Оґілві, в здібностях цього коня, але друзі заходилися нашіптувати: як він може довіряти дівчиськові коня в його найкращій формі? Для старих перегонів у Накуру — гаразд, але для «Сент-Леджера»? Чи справді він хоче так ризикувати?

І ось менш ніж за три місяці до найважливіших для мене перегонів я залишилася без коня. Не могла зібрати докупи думки, не могла себе опанувати. За цей рік я вклала у Врека всі свої сили. Його здібності, вміння та слава були моїми — у всьому цьому залишилися часточки моєї душі. Тепер я його втратила й була спустошена.

— Що нам робити? — запитала я в Рути.

Ми сиділи поверх купи сіна на трибуні, сонце вже зайшло, й робочий день скінчився. Надходила м’яка, небезпечна оксамитова ніч.

— Ми ще маємо півдесятка коней для інших перегонів.

— Так, але це невеликі перегони. Я знаю, що ми можемо перемогти на кількох із них, але як же з головними?

— Треба подумати, — вдивляючись у темряву сказав він. — Є багато такого, про що ми зараз можемо не знати.

— Усі інші власники побачать, що Оґілві забрав Врека. І, якщо кінь все одно виграє, його поплескають по плечі й похвалять за розсудливість та передбачливість.

Я зітхала й нервово смикала себе за волосся, поки Рута не пішов додому, до дружини.

Коли я залишилася сама, прислухалася до гудіння комах, яке вібрувало в повітрі, та до віддалених звуків у стайнях і подумала, що якби Деніс був десь на континенті — будь-де! — я би полетіла до нього, щоб лише відчути його обійми, поринути в них і зрозуміти, що все якось владнається і я знайду потрібні сили та мужність. Але його тут не було. Він був там, де я не могла до нього дістатися.

Кілька днів по тому, коли Рута тренував Мелтон Пай невеликим галопом, до стайні прийшов один із власників — Ерік Ґуч, високий нервовий чоловік. Він постійно поправляв краватку. Я не дуже його знала, але мені була добре знайома одна з його кобилок — Розумниця, що походила від однієї з найкращих конематок мого батька — Аск-Папа. Вона прийшла у світ, як і Пегас, через мої руки, — слизькою грудочкою тепла та обіцянкою на майбутнє. В її жилах текла кров потенційної претендентки на призові місця, але попередній тренер її надто заганяв. Тендітні сухожилля дуже пошкодилися на невідповідному ґрунті. І зараз, хоч би яким досконалим був її родовід, вона ледве могла нести вершника.

— За належного догляду, — сказав Ерік, — її ноги можуть знову набрати форми.

— Можливо, — погодилась я, — але ж не за дванадцять тижнів?

— Вона — боєць. І до того ж, — він знову поправив краватку, над вузлом якої нервово підстрибнув кадик, — сподіваюся, ви знаєте, що з нею робити.

Він мав на увазі мій успіх із Рінґлідером Ді кілька років тому, адже в того коня була схожа травма. Я тренувала його на берегах озера Ельментейта, й він одужав та виграв. Але тоді ми готувалися не в такому поспіху, й на кону не стояла моя кар’єра.

— Не хочу давати божевільних обіцянок, — сказала я. — Якщо відверто — кобила вже ніколи не набуде втраченого потенціалу, а про виграш головних перегонів що й казати. Але шанс є.

— Отже, ви берете її?

— Спробую. Це все, що я можу зробити.

Наступного дня до нас прибула Розумниця; в неї була м’яка симпатична морда в поєднанні з бойовим духом і ноги, які майже розбили мені серце. З нею дуже неправильно поводилися, й зараз вона потребувала найретельнішого догляду. Ми не могли марнувати жодного дня з наступних дванадцяти тижнів.

Як і Ельментейта, озеро Накуру мало широкий вологий берег, грязюка якого нам добре придалася. Саме туди ми водили Розумницю на пробіжку.

Інколи це робив Рута, а інколи я — ми пускали її спочатку риссю, далі кентером[35] і наостанок галопом. Трояндово-рожеві зграї фламінго кружляли навколо, глухо ляскаючи крильми. Десятки тисяч птахів як один налякано здіймалися вгору, а потому з галасом сідали та знову здіймалися.

Вони відлічували нам час. Лише вони були свідками поступового магічного перетворення Розумниці: вона дедалі міцнішала й робилася щораз упевненішою в собі. Кобилу скалічили, майже розбили.

Щоранку я бачила, як вона досі з острахом обережно ступає в грязюку, мовби туди ввіткнуто ножі. Але вона справді мала запал воїна. Зараз, коли кобила нам відкрилася, ми побачили її довіру й бажання відгукнутися на нашу турботу: вона мовби старалася показати щось більше за звичайну швидкість.

— Вона має силу, — сказав Рута, коли чистив у стійлі її тугі крижі, вкриті шовковистою шерстю гнідої масті. — Ця сила може зрушити гори.

— Гадаю, ти маєш рацію, Руто, але саме це мене й лякає. Вона в чудовій формі. Кобила ніколи не буде більш готовою, ніж зараз, але все одно будь-якої миті її ноги можуть підвести. Це може статися й під час перегонів, і завтра.

Рута й далі начищав скребницею її блискуче, шовковисте хутро.

— Усе це так, але вона має дещо всередині. Її серце, мов спис, мов леопард.

Я усміхнулася.

— То що ж саме, Руто? Спис