Пола Маклейн - Леді Африка

чи леопард? Знаєш, інколи ти говориш так само, як колись у дитинстві, коли вихвалявся, що можеш стрибати вище за мене.

— Я досі добре стрибаю, Беру, — засміявся він. — Навіть тепер.

— Я вірю тобі, мій друже. Я давно тобі це казала: дуже рада, що ти тут!

Я знала, що ми з Рутою будемо завжди разом, до самого кінця. Але незалежно від цієї підтримки Бога чи магії, яку ми відчували кілька тижнів, поки тренували Розумницю, людська слабкість і страх переважили. За три дні до перегонів прийшов Ерік. Одного вечора в клубі його дружина помітила, що наші з ним голови схилилися надто близько одна до одної, коли ми розмовляли про Розумницю та її можливості, й тепер жінка поставила йому ультиматум.

— Я або вона, — здавленим голосом сказав він, смикаючи себе за краватку так, що мені схотілося її з нього зірвати.

— Але між нами нічого нема! Хіба ви не можете їй цього сказати?

— Це не має значення. Вона хоче, щоб я довів, що вона важливіша за коня чи за будь-що інше.

— Не будьте йолопом! Ми майже скінчили. Відкладіть це до кінця перегонів, якщо вам так необхідно.

Він похитав головою і голосно ковтнув.

— Ви не знаєте моєї жінки.

— Це погубить мене, Еріку. Я вклала у вашого коня всю себе. Це мої перегони. І ви добре знаєте, що винні мені.

Він зашарівся до кінчиків вух і втік, мов боягуз, бурмочучи під ніс якісь вибачення.

Коли трохи пізніше того ж таки ранку до стайні прийшов Сонні Бампус, щоб забрати Розумницю, я нетямилася від люті. Раніше я наймала Сонні як жокея, і ми знали одне одного з самого дитинства, ще з тих жахливих часів, коли я вчилась у міській школі. Ми зсовували свої парти докупи та грали в кінні перегони з перешкодами. Зараз він вважався одним із найкращих жокеїв у колонії, і не важко здогадатися, що Ерік попросив його їхати на Розумниці. Тепер Сонні та мого коня передають новому тренерові.

— Сонні, скажи мені, що відбувається. Ти ж знаєш, як наполегливо я працювала.

— Мені дуже соромно, Берил. Якби я міг, то відмовився б. Я мав їхати на Врекові, але він вибув. Він братиме участь у перегонах, але не цього разу.

— Врека не буде?

— Так, цього разу не буде.

— Тоді Розумниця точно виграє. Чорт забирай, Сонні. Це моя перемога!

— Я не знаю, що сказати, мала. Ґуч навряд змінить своє рішення.

Він зціпив зуби, граючи жовнами.

— Ось, що я скажу: всі на доріжці знатимуть, що до чого. Це все твоя робота. Я лише вершник.

Коли він пішов, я втупилася в стіну й застигла, хоча серце шалено калатало. В моєму житті бували часи, коли я заслуговувала на таке покарання. Але не цього разу. Дружина Еріка певно чула про мене купу різних пліток, але я не чіпала його навіть пальцем. Я думала лише про Розумницю, піклувалася про неї, панькалася з нею, любила її. І тепер її забрали з моєї стайні, з моїх рук.

Навіть Руті не вдалося зі мною поговорити.

44

есять коней гарцюють та б’ють копитами на старті, їхні жокеї — яскраві та легкі, нагадують пучок пір’я. Вони готові й рвуться в бій, і коли чується сигнал — усі зриваються з місця. Рута стоїть позад мене в ложі Деламера. Ми обоє з тремтінням стежимо за Розумницею. Кожен кінь чудовий. Кожен має свою історію і величезну наснагу, чисту кров, міць своєї породи, гарні ноги й легкий хвіст, але жоден не схожий на неї. Жоден не має її сили.

Сонні знає, як розігнати нашу кобилу, але робить це потроху. Лише нечастими ритмічними ударами. Він відчуває, коли потрібно її заспокоїти, притримати за спину, або коли якийсь незначний відрізок шляху необхідно пройти ледь повільніше. Вона має швидкість, плавність і запас ще чогось невизначеного, але чи буде цього достатньо?

Невдовзі всі на трибуні — незалежно від розміру ставок — підвелися, витягнули шиї, намагаючись розгледіти того, хто розірве шовкову стрічку. Гроші цієї миті не мають значення. Вони згадаються потім як те, що стояло на кону — символічна застава. Грають на гроші, це так. Але не на коней. Коні живі, й Розумниця — найщиріша, найжвавіша за будь-якого коня, котрого мені доводилося бачити у своєму житті. Вона обходить чорного жеребця, потім каштанового, далі — кобилу вершкової масті. Лави й огорожі, примарний політ і неповторна грація тварин. На останньому повороті вона лідирує. Спочатку випереджає на довжину свого носа, далі — корпус. Нарешті — на два корпуси.

Рута кладе руку мені на плече. Шлунок підступає до горла, вуха закладає. Від багатотисячного натовпу не долинає жодного звуку, принаймні я нічого не чую. Десь там Ерік Ґуч із дружиною мліють від того, що їхня кобилка попереду. Але вони не бачать того, що бачу я. Ніхто не знає, куди дивитися, крім мене, Рути й Сонні. Розумниця трохи нахиляється, коли проходить повз огорожу. Вона спотикається об корч і на якусь частку секунди затримується. Але ноги несуть її далі. Вона робить усе, що може.

Усі на полі дивляться лише на неї, а я відвертаюся, припадаю Руті до грудей. Я всім тілом відчуваю спокійний барабанний дріб його серця, ритми колишнього танцю нґома, мовби зараз бачу, як арап Маїна б’є кулаком у свій тугий шкіряний щит. Саме так я можу це витерпіти, адже мені хочеться розплакатися, кинутись до коня й зупинити перегони. Зупинити все. Хіба ці люди не бачать, що вона вже віддала всю себе й що цього достатньо?

Якимось чином поза будь-якою стратегією Розумниця знову, на мій подив, виривається вперед, попри всі свої вади. Лише завзяття допомагає їй здолати останню відстань. Лише витримка. Коли її морда торкається до стрічки, натовп у єдиному пориванні вибухає палкими оплесками. Навіть переможені тішаться разом із нею, адже вона показала їм щось більше за звичайні перегони.

Яскравими спалахами злітають догори й розсипаються викинуті квитки, люди купчаться біля виходу й огорожі. Оркестр починає грати. Лише ми з Рутою залишаємося на місці. Наша дівчинка виборола щось більше за звичайну перемогу. З її ногами, завдяки самому лишень запальному серцеві вона побила рекорд «Сент-Леджера».

45

оли Сонні Бампус зовсім постарів,