Пола Маклейн - Леді Африка

хлопець, коли добіг до мене. Він, імовірно, за цей день зробив круту петлю кілометрів у тридцять. Босі ноги вкривали мозолі. Бідолашний насилу перевів подих.

— Не буде взагалі?

— Вони не знайшли бивнів.

Отже, Деніс досі працював. Зараз він не належав собі й не міг приїхати за власним бажанням. Але я все одно була розчавлена. Дивилась, як слуга Берклі напуває та годує хлопця, як той знову вирушає до Деніса, відважно прямуючи на північ звивистим шляхом. Коли він зрештою зник з поля зору, я відчула напад туги. Ми з Пегасом могли загинути вночі в горах, і заради чого? Я все одно не побачу Деніса. Ми не матимемо разом жодного дня, за які ладна була ризикувати, я даремно так сюди рвалася. Мене знову нудило.

Я зібрала свої речі й подалася вниз до річки, де була могила Берклі. Минули місяці, й горбочок землі де-не-де опустився. Я погладила землю рукою, підрівняла носаками чобіт, бажаючи зробити хоча б щось, аби знову відчути себе поряд із ним. Пара шпаків розрізала повітря наді мною, грайливо перегукуючись. Їхні груди й голови переливалися, мов коштовності, — зеленим, синім та мідним. Листя навколо них тремтіло, але решта лісу залишалася нерухомою.

— О Берклі, зараз я по-справжньому заплуталась, — сказала я. — Що ж мені робити?

Ніхто, навіть птахи мені не відповіли.

42

оли Карен повернулася з Данії, я намагалась не чути звісток про неї, але це було неможливо. Колонія виявилася надто тісною, і всі події та зміни завжди активно обговорювалися. Деякий час вона хворіла й не вставала з ліжка. Врожай кави цього року був поганим, і її борги значно зросли. Я також дізналася, що Деніс поїхав до Європи майже без попередження, але оскільки особисто мені він нічого не писав, то й не знала причини від’їзду. Зрештою наприкінці березня зустріла Карен у клубі «Матайґа». Вони з Бліксом пили там чай, і коли я їх побачила, мало не кинулася в обійми. Таке в колонії трапляється. Ви потребуєте друзів незалежно від того, наскільки все між вами складно та як важко вам це дається.

— Берил, — сказав Блікс, стискаючи мене за плечі. — Скрізь кажуть, що твої коні заберуть усі нагороди. Хіба це було б не чудово?

Ми з Карен незграбно поцілувалися в щоки. Вона схудла. Шкіра навколо очей розтягнулася, на вилицях залягли тіні.

— Деніс повернувся в Лондон, — майже відразу повідомила вона, так, ніби не могла думати ні про що інше. — Ми мали всього два тижні. Два тижні після одинадцяти місяців розлуки. І все ж таки маю бути вдячною навіть за це. Я мушу бути хороброю і триматися.

Мені захотілася закричати їй: «Так!», — щосили, на повен голос. Вона мала з Денісом багато днів, тоді як у мене вкрали всі. Але я розуміла її журбу. Мені боліло так само. Тепер він знову поїхав із континенту.

— Чому цього разу Лондон?

— Його батько згасає. Їм із братами потрібно буде знайти покупця для «Геверголма». Цей маєток належав родині Деніса кілька сотень років. Не можу собі уявити, наскільки важко їм буде його продати.

Вона похитала головою, і її короткі кучері затремтіли. Волосся вже трохи відросло, й зачіска здавалася недбалою.

— Я знаю, що в такий час потрібно думати про сім’ю Деніса, але я хочу, щоб він був удома.

Блікс легко кашлянув, попереджуючи або про щось нагадуючи.

— Знаю, що тобі набридло це слухати, — різко мовила вона. — Але що я маю робити? Чесно, Броре, що?

Я бачила, що він не збирався з нею сваритися.

— Вибачте.

Він відсунув стілець.

— Я побачив одного знайомого.

Коли Блікс пішов, Карен глибоко зітхнула.

— Я нарешті погодилася дати йому розлучення. Можна було подумати, що він буде більш вдячним.

— Чому саме зараз? Він просив цього кілька років, чи не так?

— Не знаю. Мені стало страшно через те, що я так сильно його тримаю. Мені просто був потрібен хтось, розумієш? Був час, коли я думала, що Деніс одружиться зі мною, але тепер це здається дедалі більшою нісенітницею.

Я болісно ковтнула, щоб вирівняти голос, і спробувала вдати з себе спокійну та впевнену в собі.

— Після від’їзду Блікса справи на фермі підуть гірше?

— Ти маєш на увазі гроші? — вона похмуро засміялася. — Бророві завжди вдавалося витрачати вдвічі більше, ніж він мав у гаманці. Він просив у мене в борг... ніби я щось маю.

— Мені шкода. Ви гідні більшого.

— Гадаю, частина мене знала, на що я йшла, коли одружувалася з Бліксом. Можливо, ми обоє знали.

Вона м’яко кашлянула, наче проковтнула цей неприємний факт.

— Мені ніколи не щастило в коханні: ні з Брором, ані з Денісом. Боже, допоможи мені. Що я можу вдіяти? Деніс поїхав, зробив моє життя нестерпним. Ось у чім річ.

Моє обличчя, мабуть, сполотніло, коли вона це говорила. Це зайшло надто далеко, я насилу тримала чашку й не могла вгамувати тремтіння рук.

— Йому, здається, завжди подобалося на фермі.

— А чому б мало не подобатися? Він приїздив, коли йому бажалося. Не докладав жодних зусиль. Це було моєю працею, не його.

Вона говорила про обов’язки — хотіла його цілком і назавжди, але, здавалося, не розуміла, якою пасткою це було б для Деніса. Вона не могла змусити його дати таку обіцянку. Він потребував можливості з’являтись у її житті вільно або не робити цього взагалі. Після того, що я пережила з Джоком, ми з Денісом думали однаково.

— Чому тоді ви й далі намагаєтеся втримати його вдома?

— Тому що, коли він поряд, почуваюся щасливішою, ніж будь-коли. Це допомагає переносити всі складнощі. Я ходжу галявиною, чую музику з його грамофона або заходжу в дім, бачу його капелюха на вішаку — і моє серце наповнюється життям. Увесь інший час я неначе сплю.

— А як на мене, то ви дуже жвава.

— Лише тому, що ти не знаєш мене так, як знає Деніс.

Я сиділа, слухала сумні красиві слова Карен і відчувала ненависть до неї — до її гарних стільців і килимів. До її рідкісних білих лілій, пудри й надто театральних тіней для повік. Вона силкувалася посадити Деніса на ланцюг, але хіба я сама не бажала зробити те саме? Ми були схожі