Метьюз Джейсон - Червоний горобець

переходив у коридор E та УР26. Для оперативного офіцера минати територію Управління розвідки було чимось на кшталт подолання таємничих джунглів. З-за кутків визирали голови й засмикувались назад, двері прочинялися на дюйм і з грюкотом зачинялися. Ревучий регіт, мавпячі крики попід лісовою завісою, лункий стукіт палиць об порожню тикову колоду на тому березі річки.

Гельсінкі було спогадом, мукою. Домініку засмоктало, вона зникла, статус невідомий, що з нею — невідомо, «зв’язок з агентом втрачено», чекай, коли вона знову з’явиться, можливо, офіцер з резидентури зустрінеться з нею на перекурі десь за півсвіту звідси, може, за десять років, а може, й ніколи. Або ж чекай на звістку від іншого агента про те, що її заслали в lagerya— табори, — чи поки московські спостерігачі прочитають у «Правді», що вона загинула. Ненастанний зв’язок з гельсінською резидентурою нічого не відкрив про її долю.

За місяць після звістки від Домініки Нейт спитав у Форсайта, чи можна взяти відпустку за власний рахунок. Простодушно сказав, що поїде до Москви, приватно, аби розвідати, чи можна щось дізнатися про те, що з нею трапилось. Зазвичай незворушний Форсайт не стримався:

— То ти хочеш поїхати до Москви, га? — заволав він. — Офіцер ЦРУ, який знає про московські операції, хоче приїхати до Росії як приватна особа, без дипломатичного імунітету? Офіцер ЦРУ, про якого в СВР знають, що він шпигував у їхній столиці? Ти це хотів сказати?

Нейт не відповів. Почувши крик, до кабінету зайшов Ґейбл.

— То який у тебе план, Нейте? — запитав Форсайт. — Плануєш взяти штурмом Луб’янку, висадити двері камери, прорватися на дах і полетіти на захід на дельтаплані?

— Далеченько буде летіти з Москви, — сказав Ґейбл. — Але в усьому іншому це збіса гарний план.

— Більше повторювати не буду, — сказав Форсайт. — Ти не отримаєш дозволу ані від мене, ані від Центрального розвіду­вального управління взяти відпустку за власний рахунок, покинути цей запилюжений пост чи бодай задуматись про поїздку до Російської Федерації. Нам невідомо, чи ДІВА справді потрапила в халепу, де вона тепер і в якому статусі. Чекаємо, доки обізветься. Збираємо розвіддані.

Нейт посунувся в кріслі.

— Якщо її спіткало лихо, ми зрештою про це дізнаємось, — сказав Форсайт. — У цьому нема твоєї відповідальності; ти все правильно зробив. ДІВА була агентом, ми захищаємо агентів, ми діємо на власний страх і ризик, ми керуємо ними, керуємо, попри мізерні шанси. І, буває, втрачаємо їх, попри всю нашу методику й обачність. Ти мене зрозумів?

Нейт кивнув.

— Коротше кажучи, Нейте, — вже пізніше сказав Ґейбл у своєму кабінеті, — заткайся нахрін. У нас купа справ. Повертайся до роботи, заради Бога. Годі вже тинятися без діла. Наче в якомусь романі Джейн Остін.

***

У штаб-квартирі для Нейта був сенс у тому, щоб перевестись до ВОРЦЄ — Відділу операцій в Росії та Центральній Євразії, «ВОРи», як їх звали на російський манір, — слоняче кладовище для офіцерів, що повернулися з Москви і яких досі тіпає через постійне спостереження. Також там працювали агенти, які свого часу цілились, та не влучили в росіянина в Малайзії, Преторії чи Каракасі, а ще зелені салаги, які готувалися до Москви, всі такі набундючені й серйозні — вони ще не куштували очкостискувального страху через залежність агентового життя від уміння користуватися дзеркальцем.

Шеф ВОРЦЄ сидів у своєму кабінеті в Ленґлі із запечатаним подвійним вікном, що виходило на склепінчастий дах кафетерію між старою й новою будівлями штаб-квартири. Йому було за п’ятдесят, це був тендітний чоловік з пігментними плямами на щоках і ріденьким сивим волоссям, зачесаним через його майже повністю лису голову. Жорсткі сиві вуса й окуляри в масивній оправі надавали йому вигляду професора; підставка з люльками на його столі посилювала це враження, хоча шеф був ким завгодно, тільки не педантичним академіком.

Він був старою шльондрою з дюжиною закордонних завдань за плечима. Закріпився на посаді, працюючи з Кубою, а в середині кар’єри перейшов до роботи з Росією, коли виявилось, що вся когорта кубинських агентів ЦРУ — півсотні з тих, яких завербували, наставляли і які три десятиліття проводили розвідку, — за винятком двох, були подвійними агентами, цілком підконтрольними Генеральному управлінню Розвідки в Гавані. Це відкриття назавжди деморалізувало ту дюжину ветеранів, що присвятили все своє професійне життя операціям на Кубі, а для УР це стало кращим способом знищити кубинський відділ ЦРУ, ніж якби вони підірвали його.

Наразі шеф ВОРЦЄ опікувався російськими справами по всьому світу. Керував нинішніми агентами — двома десятками найкращих, надійних виконавців. МАРБЛ і досі був незамінним у когорті ВОР, та на прикметі були й інші кандидати, що гарно розвивалися.

Кожного ранку він перечитував «щоденний звіт» — колись це була тридюймова пачка друкованих телеграм, а нині — каскад каблограм, що мерехтіли в нього на екрані, — від молодих офіцерів з резидентур по всьому світу про їхні «напрацювання». Глобальна палітра подій від самого Ріо до Сінгапура чи Стамбула, описання контактів, зав’язаної дружби, п’яних вечорів, проведених, повзаючи навкарачки, з російськими другими секретарями аташе або, що ще потішніше, з підозрюваними офіцерами розвідки з СВР чи ГРУ.

Остання каблограма навіяла на нього спогад. Молода й товариська дружина офіцера розвідки ЦРУ, призначеного до однієї курної африканської столиці, поділилася бабусиним рецептом дерунів з сиром із новою нареченою доволі таки видного майора ГРУ. Жінки заприязнилися, коли молода росіянка розридалася над тарілкою золотистих дерунів. Вона тужила за батьківщиною і згадала власну бабусю. «Добряче нагодуй її дерунами, і вона сама перекинеться», — подумав шеф ВОРЦЄ.

На такому тлі раз, двічі, а то й п’ять разів на рік десь у світі когось вербували. Людина у скрутному становищі казала «da», хай це була м’яка, непряма, братня чи й просто ділова пропозиція. А далі обіг каблограм зростав, бо штаб-квартира і резидентура, про яку йшлося, поринали в таїнства виробництва, затвердження, методології і, в кількох смачних, виняткових справах, внутрішнього облаштування — повернення кадра до Москви.

Як завжди, існували й проблеми. Об’єкти вербування втрачали впевненість із першими ж променями похмільного світанку. Інші не могли — нізащо в світі — набратися духу кинути виклик своїй системі. Дехто зникав із поля зору, просто повідомивши своє начальство про пропозицію американців, і, найближчим же рейсом Аерофлоту, їх забирали назад до Москви, де до них було не дістатися.

Існував ще й темний бік Гри, нагадування, що противник не завжди перебуває в захисному режимі. Нагла каблограма, одна на рік, а бувало, що й цілий потік їх, повідомляла, що десь у світі молодий агент ЦРУ ставав чи ставала об’єктом спроби вербування росіянами, зазвичай, бо Центр через щось упирався або ж намагався експлуатувати їх вразливість. Останній шквал припав на рік, коли Конгрес заморозив зарплати ЦРУ і росіяни кинулися розпитувати: «Кому тут треба гроші?» чи «Хто тут у нас розчарований?»

На додачу до цього світу припливів та відпливів, шеф ВОРЦЄ мав ще й іншу, нагальну проблему. Він розмірковував, як би це відчинити ворота зоопарку й вигнати Нейта Неша під три чорти в поля. Відповідь трапилася в засекреченому повідомленні, що надійшло минулого вечора.

Нейт подобався шефу, який прекрасно знав його послужний список. Він побачив у ньому внутрішній вогонь, здогадався про емоційну складову, з першого погляду впізнав особисті сумніви замисленого куратора операцій, сумніви, що забарвлювали