Katerina Школіна - 11 троянд. Ти впевнений, що ми бачимося вперше?, Katerina Школіна

- Які плани на майбутнє, молодьож? - питає Андрій Вікторович.
- Якщо ти про далеченьке… То хочу доньку, щоб виглядала як одна знайома Мальвіна… - говорить кокетливо Кіра.
- Це ще що за збочення?! - бурчить її брат. 
А я вже зковтую нервово, коли до мене доходить про що вона. Все через те дитяче фото, яке завжди змушувало мене соромитись. Тільки от зараз я відчуваю дещо інше… мені цікаво як виглядала б така дитинка… Схожа на Кіру? Чи дійсно на ту дитячу фотку…
- Що за знайома? - зацікавлюється батько моєї коханої.
Я сподіваюся, що на моєму обличчі немає ніякого дивного виразу, бо я вже замріявся.
Кіра, ну нащо так говорити. В мене вже вуха горять. Хоч не розповідай деталей…
- А це наш невеличкий секрет з моїм хлопцем… - заявляє. 
Її батько дивиться ще напруженіше. Таке відчуття, що в нього ворог в домі. Добре, якщо мене не пристрелять цього вечора.
- О, то це той джигіт, якого ми… - говорить дід Кіри, а я думаю, що ось тут і місце моєї могилки, бо підполковник мене прикопає, як дізнається про це п'ятнишко на моїй репутації. - З яким ми познайомилися на виставці… - завершує дід і я видихаю.
- Що за виставка? - цікавиться мама Кіри. - Картини?
- Та так. Ізюминкою в експозиції була гравюра «Камера ув'язненого» Джованні Баттіста Піранезі (1749-1750)*, - усміхається старий.
Підколов мене він знатно, що я аж напрягся.
- А чого нікого з нас не взяли. Кіра, ми б могли добре провести час і якраз познайомитися, - зауважує мама Кіри.
- А я не знаю. Білети нам Матвій організував, - відповідає вона, а я давлюсь  кавою, бо зробив ковток не в слушний момент.
Це був натяк, що через мене ми всі опинилися в тому не дуже приємному місці? Таке відчуття, що вони зібралися мене потроллити. 
Я повертаюсь просто в рандомну сторону і натикаюсь на погляд діда. 
- Ну, добре вже вам, - усміхається своїй доньці та онучці дід. - Наступного разу всією сім'єю підемо в театр. Так, Матвій? 
- Звісно, - підтримую. 
Все ж він мене не здав, за що йому величезне спасибі.
Кіра накладає мені в тарілку буквально всього.
- Ой, а спробуй ще курку с ананасом, - підводиться її мама і накладає мені здоровенний кусок мяса в тарілку. 
Я дивлюсь на цю гору їжі і намагаюся зрозуміти, яким чином я маю це все в себе запхнути. 
- Ой, я ж не подумала, - я підводжу очі на її маму і бачу, що їй ніяково, - Може, ви вегетаріанець… А я тут зі своєю куркою…
- Ні, вона просто так чудо пахне, що я задумався над ще одним кусочком, - гучно випалюю на ходу, щоб розвіяти її домисли.
-  Чудово, тоді ще беріть! - привітно усміхається мені вона і кладе ще один кусок. 
Якщо зізнатися чесно, то пахне дійсно прекрасно. Згори на курці кружечки ананасу посипані сиром, який також запікся в духовці до золотистого кольору. Салати, голубці, картопля печена, якісь млинці з червоною рибою… Тут усе дійсно має свій якийсь затишний аромат. 
Так відчувають себе люди, коли кажуть, що люблять домашні страви?

Доки я розмовляю з жінками батько і дід Кіри сверлять один одного поглядами.
Вони сидять за столом. навпроти. Причому, саме через цей факт на їх обличчях однаково невдоволений вираз обличчя.
- Ну що, тесть, як салат? Не занадто гострий? Чи за стільки років ваш шлунок бачив скільки отрут, що це так… ліки…
- Що ж ти правий…  Салатик не те, щоб гострий, а скоріше... пікантний. А отрутка… То скоріше ти нею плюватися навчився, - відповідає. - Профдеформація, певно.
- Добре, що в мене вона така. А ви як поживаєте?  Знаєте, маю для вас новину. На минулому тижні знову взяли контрабанду з предметами мистецтва на десятки лямів баксів. Чорні колекціонери залишились без покупочок…  - він дивиться на реакцію діда, погляд якого трохи жорсткішає.
- Чорні колекціонери… - усміхається по-доброму. - Афроукраїнці чи що? - він відкриває трохи соку з склянки. - І чого б мене цікавили такі новини.
Вони, ніби два вовка, що скаляться один на одного.
- Та ні, - хижо всміхається Андрій Вікторович. - Дещо серйозніше. І щось мені підказує, що тут замішаний один старий бандюк, який зарікся мати проблеми з законом. Що сідина в бороду, біс в ребро?
- Та що ти, СИНКУ! - дід спеціально виділяє останнє слово. - Я ж не якийсь там бандит.  - хмикає. - Простий архітектор, реставратор. А тепер ось, на пенсії, займаюся онуками.
- Ну, ну. Ми ж обидва знаємо, що старі звички важко змінити, - бурчить Амелін. 
- Та вистачить вже вам! - перепиняє твердо мама. - Беріть м'ясо, картоплю, їжте вже! - це звучало в такому спокійному і сильному тоні, ніби вона промовляла: заткніть роти їжею, якщо нічого хорошого звідти не вилітає.
Щось мені підказує, що головне сподобатися саме жіночій частині цієї сім'ї.
Батько все ще щось бурчить, але накладає в тарілку тестю скоріш за все його улюблені блинчики з червоною рибою. Дід на це лише хитає головою і усміхається. Є відчуття, що  по-іншому вони розмовляти просто не вміють.
- Щось вже давно я не чув скиглення Міка з приводу того, що сестра дістає його доки вони їдуть додому… - говорить батько.
- За це я прошу вибачення, - усміхаюся. - Останнім часом забираю після університету. Особливо, коли темніє… 
- В дні, коли ми ПЛР чи гель-елекрофорез на кафедрі ставимо, - підтримує Кіра і з смішинками в очах звертається до батька. - От тільки, тату…
- Що? - у суворих очах цього міцного чоловіка грають не менші.
- Я жила в гуртожитку з дівчатами, а це 300 метрів від факультету і додому йшла пішки з Ольгусею, - хмикає. - Так що не правдоподібне вийшло питаннячко. І невже мій брат настільки безсмертний, щоб жалітися, коли я складаю йому компанію… - зараз єхидненько вона дивиться на Кіта, а той в свою чергу відводить погляд і дуже голосно шепоче до батька:
- Бать, ти цейво… Перестань, бо мене після цієї вечері мене сожруть і кісточок не лишиться.
- Ох, діти-квіти, - зітхає мама.
- Почекайте, - якось насторожено говорить Андрій Вікторович. - В мене ще питання до фрази «жила в гуртожитку». Доню, а куди це ти переїхала…
- Скоріше до кого… - пібуркує під носа моя дівчина і тільки-но я хочу відповісти, як встає дід.
- Так, добре, - встає, піднімаючи келих, - Кінчай з допитом служивий. Давайте нарешті відмітимо те, що в нашій сім'ї поповнення.
- Щоб сім'я тільки поповнювалася і ні в якому разі не скорочувалася, - підтримує тост мати.
Всі цокаються келихами і відпивають. Раптово розливається треллю дзвінок вхідних дверей.
- Я відкрию, - якось підозріло швидко підривається Кіра і, поставивши поспіхом келих, швидко біжить відчиняти.
Через декілька десятків секунд вона заходить з величезним букетом рожевих троянд. Слідом входить мій батько.
Невже він приготував цей букет для Кіриної мами? Чи для самої майбутньої невістки? І як він тут опинився, мене Кіра про таке не попереджала. Та й старий теж промовчав про це в нашій нещодавній розмові.
Чому Кіра іде з букетом до мене? Фоном чую як батько вітається з присутніми. 
Він вже біля Кіриної сім'ї і про щось говорить з ними. Тільки от я дивлюся лише на Кіру. Вона несе ці троянди до мене. Вона протягує мені букет. Що?!