Жюль Верн - Таємничий острів

озера, і вода кинулася по новому руслу, утворивши річечку, охрещену «Гліцериновим струмком», — він впадав у ріку Віддяки. Як і пророкував інженер, рівень води в озері понизився, але майже непомітно. Нарешті, щоб перетворити плато на неприступну твердиню, русло струмка, який впадав у море, суттєво розширили, а його піщані береги зміцнили огорожею з подвійного ряду кілків.

У першій половині грудня поселенці закінчили всі ці роботи. Плато Круговиду, що нагадувало за формою неправильний п’ятикутник з периметром приблизно чотири милі, від будь-якого вторгнення захищало водяне кільце.

Грудень стояв гарячий. Одначе колоністам не хотілося навіть на деякий час відмовитися від здійснення своїх планів, а оскільки влаштування пташиного двору ставало справою невідкладною, то вони почали нові роботи.

Нічого й казати, що вони дали повну волю дядечкові Юпу, як тільки відгородили плато від зовнішнього світу. Орангутанг не розлучався зі своїми господарями і не виявляв ні найменшого бажання втекти. Він був дуже сильний, спритний і відрізнявся лагідною вдачею. Поселенці, піднімаючись по драбині до Гранітного палацу, і не намагалися змагатися з ним у швидкості. Йому вже доручали деяку роботу: він приносив дрова і тягав камені, залишені після робіт на березі Гліцеринового струмка.

— Хоч він ще не муляр, але вже чудова мавпа, — жартував Герберт, натякаючи на те, що муляри називають своїх підмайстрів «мавпами». І ніколи ще це прізвисько не було таким доречним.

Пташиний двір зайняв двісті квадратних ярдів на південно-східному березі озера. Його оточили частоколом, усередині огорожі побудували приміщення для майбутніх пернатих мешканців — сараї, розділені перегородками на комірки.

Першими мешканцями стали прихованохвости; вони незабаром завели численне потомство. До них приєдналося півдюжини качок, які водилися на березі озера. Було тут і кілька китайських качок, у яких крила розкриваються на зразок віяла, а оперення таке яскраве і блискуче, що вони можуть суперничати із золотавими фазанами. Кілька днів потому Герберт спіймав самця,і самку із загону курячих із довгоперим закругленим хвостом — чудових «чубариків», яких поселенці приручили дуже швидко. А пелікани, зимородки, водяні курочки самі з’явилися на берег, до пташиного двору; і пернате населення, яке щебетало, пищало, кудкудакало, спочатку сварилося, а потім дійшло згоди; птахів ставало все більше й більше, так що їжа поселенцям була забезпечена.

Сайрес Сміт, прагнучи завершити почату справу, побудував у куточку пташиного двору голубник. Туди поселили дюжину тих самих голубів, що гніздилися на високих скелях плато. Голуби швидко звикли повертатися вечорами до нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж їхніх родичів — вяхирів, які до того ж не розмножуються в неволі.

Нарешті, настала пора скористатися оболонкою аеростата і зшити з неї білизну. Справді, зберігати оболонку, щоб стрімголов залишити острів і летіти на кулі, наповненій теплим повітрям, над безмежною широчінню океану, могли тільки відчайдухи, доведені до крайності, а Сайрес Сміт, людина розважлива, про це й не думав.

Отже, мова йшла про те, як переправити оболонку кулі до Гранітного палацу, і поселенці переробили візок, він став зручнішим і легшим. Візок вони мали — треба було знайти тяглову силу. Невже на острові не водилося жуйних тварин, які замінили б коня, віслюка, бика чи корову? Ніхто не міг відповісти на це питання.

— Справді, — говорив Пенкроф, — тяглова худоба нам дуже згодиться, поки містеру Сайресу не здумається спорудити для нас візок з паровим двигуном або навіть паровоз. Не сумніваюся, одного дня від Гранітного палацу до порту Повітряної, кулі проляже залізниця з гілкою на гору Франкліна.

І славний моряк, говорячи все це, вірив у свої слова! О уяво, ти всемогутня, коли тебе підкріплює віра!

Але не перебільшимо, сказавши, що звичайна запряжна тварина вивела б Пенкрофа зі скрутного становища, а оскільки провидіння мало до нього слабкість, то воно й не змусило моряка довго чекати.

Одного разу, 23 грудня, раптом долинули крики Наба і голосний гавкіт Топа. Поселенці, які працювали в Нетрях, побігли в той бік, звідки лементували, побоюючись, чи не сталося лиха.

Що ж вони побачили? Дві прекрасні тварини заблукали на плато, — бо містки опустили. Тварини, самець і самка, нагадували коней, скоріше, мабуть, віслюків; вони були буланої масті, хвіст і ноги — білі, а голова, шия, тулуб — у чорних смугах, як у зебри. Тварини спокійно наближалися, нітрохи не тривожачись і поглядаючи розумними очима на людей, яких ще не визнавали господарями.

— Та це онагри! — вигукнув Герберт. — Чотириногі тварини — щось середнє між зеброю і кваггою.

— А чому не назвати їх просто віслюками? — запитав Наб.

— А тому, що вуха в них не такі довгі та й самі вони витонченіші.

— Віслюк або кінь, чи не все одно, — додав Пенкроф, — і те й інше — «тяглова сила». Виходить, їх треба спіймати!

Моряк доповз, ховаючись у траві, щоб не злякати тварин, до містка, перекинутого через Гліцериновий струмок, і розвів його — онагри залишилися в полоні.

Як же з ними вчинити — захопити силою і змусити ходити в запряжці? Ні. Вирішили так — нехай кілька днів вільно поблукають по плато, зарослому травою, а за цей час біля пташиного двору під керівництвом інженера збудують зручну стайню, — якщо онагри забредуть туди, вони знайдуть м’яку підстилку і притулок на ніч.

таким чином, поселенці залишили красивих тварин на волі і намагалися не підходити до них близько, щоб не наполохати. Не раз, одначе, здавалося, що онагри прагнуть утекти, що їм, звиклим до вільних просторів і лісових хащ, тісно на плато. Поселенці бачили, як вони намагаються вийти за нездоланну перешкоду — водне кільце, як із пронизливим іржанням скачуть лугом, а потім, заспокоївшись, годинами дивляться на величезні ліси, у які їм ніколи не повернутися!

Поселенці виготовили упряж і посторонки з рослинних волокон, а за кілька днів, після того як спіймали онагрів, не тільки змайстрували візок, але й провели пряму дорогу — прорубали просіку через ліс Далекого Заходу, від закруту ріки Віддяки до порту Повітряної кулі; по ній можна було проїхати на візку. І ось наприкінці грудня вперше спробували запрягти онагрів.

Пенкрофу вже вдалося приручити тварин: вони самі підходили до нього, їли з рук, підпускали до себе, але як тільки спробували запрягти онагрів, вони стали дибки, — з ними ледь вдалося впоратися. Втім, вони незабаром скорилися своїй долі, — взагалі онагрів, не таких норовливих, як зебри, часто запрягають у гірських місцевостях Південної Африки, вони приживалися навіть у відносно холодних поясах Європи.

Одного дня всі колоністи, крім Пенкрофа, який ішов перед онаграми, вмостилися на візок і поїхали до порту