Макс Дикий - Клуб убивць, Макс Дикий

64. Нік

 

Коли я отримую на Новій пошті великий конверт, то кажу Дані, який стоїть поруч:

 — Схоже, це не скарга, бо щось багато паперів у конверті… Раптом я отримав спадщину?

Звичайно, я жартую, щоб трохи розрядити обстановку. 

— Ну, це ж не бомба, правда? — каже той трохи насторожено. — Хоча, після того випадку з бомбою з пошти, я б не відкривав конверт до того, як його перевірять. Раптом Бог чи Адмін все ж вирішили тебе вбити?

— Поклали туди якусь отруту чи спори сибірки? — я махаю рукою. — Це надто ризиковано, адже залишаться речові докази. Думаю, якби мене надумали вбити, то це було б як у шпигунському фільмі — якийсь укол чи ще щось таке… Ходімо в машину, там відкриємо. 

Навколо люди, тому все ж вирішую вжити якихось заходів безпеки. Ми сідаємо в авто, і я розпечатую конверт. Дістаю з нього кілька аркушів паперу, схожих на роздруківки листування в інтернеті. 

Даня теж зазирає в папери. Ми бачимо чат, назва якого закрита. Ніки також закреслені, як і фотки тих, хто листується. Усі ніки, окрім ніку "Адмін". 

 — Здається, це щось цікаве, — кажу я. 

— Я думав, твій Адмін тільки з тобою листується. А тут цілий груповий чат. Хоча, таку штуку легко підробити. Хвилин пʼять, — Даня зітхає. — Я тобі таких хоч сотню можу зробити. Імена вставити і фотки. І будь-який текст.

 — Це його стиль, він ставить такі смайлики, — кажу я. — Мені здається, це не підробка. 

Я читаю листування і бачу, що один із співрозмовників Адма пропонує "ліквідувати" мене. А той відповідає категоричною забороною. Каже наступне: "Що б не трапилось, єдине табу для вас, Вершників, — це вбивство Ніка. Навіть якщо я буду під прицілом, навіть якщо він підбереться надто близько. Його чіпати заборонено."

Ті ще трохи сперечаються, але Адм непохитний, і врешті-решт вони здаються. Я  простягаю Дані роздруківку:

 — Дивись, схоже у нього ціла ватага найманих вбивць. Якісь Вершники! О, дивись, і тебе пропонують вбити! Це що, нам надіслали, щоб залякати?

— Не думаю. Мене завжди дивувало, чому вони не намагались нас вбити, — відповідає той замислено. — Ми ж спочатку зовсім не мали підтримки. Дивись на дату, це було чорт зна коли… Якби нас вбили тоді, ніхто б нічого не знайшов…Ден тоді ще не був на нашому боці, про Бога взагалі в поліції й не дізналися б, якби Адмін тоді сказав "так".

 — Значить, хтось хоче “здати” Адма, — замислено кажу я. — Але чому надіслали саме ці сторінки, а не ті, де він наказує когось вбити?

— Треба дізнатись, хто відправив цей конверт, у тебе в додатку має бути написано, — говорить Даня. — Може, це якось наблизить нас до "вершників". Певно, це відправив один з них, як думаєш? Може, він хоче амністії, якщо все розкриється. Але не дає суттєві докази, щоб мати козирі на руках. 

 — Якась Олена Нагорна, — я дивлюся на адресу відправника. — Тут є її номер, зателефонувати їй?

— Може, краще одразу навідатись? Якщо вона якось звʼязана з вершником, то вона підготується після дзвінку… 

 — Можеш по номеру визначити її адресу? — запитую я. 

— Там є прізвище, імʼя і телефон. Цього більш ніж достатньо, — киває Даня і дістає свій ноут з сумки.

Щось там клацає і за пару хвилин виводить на екран два вікна: адресу і фейсбук молодої дівчини з дитиною.

— На вбивцю щось вона не тягне… 

 — Може, це його дружина? Наприклад, прочитала листування чоловіка і вирішила відправити в поліцію, бо злякалася, що це щось незаконне?

Даня ще щось клацає і киває:

— Так, вона заміжня. Чоловік працює в офісі…І на посаді в ІТ-сфері… Треба терміново поїхати туди!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍