Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Я про Голлі! Якщо вона така   бездоганна,    чому її так легко звільнили з «Ротвела»? Коли я приїхала з відпустки, ти сказав, що вона «тільки-но пішла від них». Мені просто цікаво, чому вона звільнилась.  

— Це пов’язано з їхніми внутрішніми проблемами! — вигукнув Локвуд. — Її несподівано перевели до нового керівника, з яким вона посварилась і попросила перевести її до іншої команди. їй відмовили, й тоді вона звільнилась. Ніяких таємниць, еге ж?  

— Здається, ніяких.  

— Тоді все гаразд!  

— Так! — відповіла я. — Все гаразд!  

— От і добре! — Локвуд закинув на ліжко свої ноги в піжамних штанях і задоволено вмостився на подушках. —Добре. — повторив він, — бо мені страшенно болить голова.  

— Локвуде. я...  

— Іди краще відпочинь. Тобі треба відпочити. І всім нам теж.  

Ви мене знаєте, я дівчина слухняна. Отож наступні кілька годин я провела в своїй спальні. Трохи подрімала, проте була надто напружена, щоб відпочити як слід, і надто втомлена, щоб чимось займатися. Я довго лежала, зирячи в стелю. Деякий час мені було чути, як під душем насвистує Джордж, а потім у домі запала тиша. Локвуд із Джорджем перебували в своїх кімнатах, а Голлі, напевно, вже поїхала додому.  

Звичайно ж, я була вдячна їй. Я була вдячна їм усім. Як це приємно бути   такою    вдячною... Я сумно зітхнула.  

— Ану. поділися, про що міркуєш?  

Я озирнулась і поглянула на підвіконня. Відтоді, як ми вперше повернулись із будинку панни Вінтерґарден, я не чула зі склянки жодного звуку. Як я вже говорила, склянка з черепом стояла в мене на підвіконні, біля купи косметичок, дезодорантів та зібганого одягу. Зараз із-за скла струменіло бліде м’ятно- зелене сяйво, що ледве вирізнялось на тлі кволого листопадового сонця. Плазма в склянці була прозора, як ніколи раніше: крізь неї було чітко видно обриси старого бурого черепа. Окремі сонячні промінці вигравали на його краях і пронизували череп крізь його отвори. Моторошного обличчя сьогодні видно не було, замість нього лунав лише моторошний голос.  

— Я   розумію тебе, —    шепотів він. —   Мене теж усі ненавидять.  

— Я хотіла дещо спитати в тебе. — відказала я. спираючись на лікті. — Зараз полудень, надворі сяє сонце, а ти — привид. Привиди не з'являються вдень. А ти тут і набридаєш мені, як завжди, своїми балачками.  

Череп у відповідь захихотів:  

— Може,    я й не   такий, як усі. Так само й ти не така, як усі довкола тебе. —    голос привида став глибший і гучніший, наче дзвін. —   Не така, як усі,    й   самотня, само-о-отня... Тьху! —   зненацька додав він. —   Мало сам себе не перелякав!  

Я поглянула на нього:  

— То в тебе немає відповіді?  

— Правду кажучи, я вже забув, про що ти питала.  

— Чому ти з'являєшся вдень? Як це тобі вдається?  

— Насправді, —