Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Залишайся в ліжку. Ми всі тобі це радимо. Особливо Джордж.  

— О. то він на сьогодні мій заступник? А взагалі зі мною все гаразд. Поглянь, як чудово Голлі перев'язала мені рану. До речі, вона закінчила курси першої медичної допомоги...  

— Авжеж, закінчила, — я подала йому тацю.  

Він змастив грінку джемом і жадібно відкусив її. Я подивилась на картину, найближчу до мене. На ній було зображено якусь різьблену кам’яну будівлю, порослу довкола джунглями і майже сховану в затінку дерев.  

— «Брама духів», пам’ятка давніх майя, десь на острові Юка- тан... — пояснив Локвуд, не підводячи очей. — Виходить, мої батьки побували й там... Отже. — провадив він. пережовуючи грінку. — це нарешті сталось. Я попереджав тебе, але ти не послухалась. Забула все, чого тебе вчили, й ггішла за своєю жалюгідною теорією. І піддала небезпеці всі наші життя.  

Я глибоко зітхнула. І виявила, що саме зараз, коли настав час усе пояснити, я не можу знайти потрібних слів.  

— Я розумію, що вчинила недобре. Але ж я розмовляла з ним, Локвуде. І він відповідав!  

— І тут-таки спробував убити тебе. Чудово!  

— Просто це був неправильний привид...  

— Неправильний привид?! — зареготав він. навіть не всміхнувшись. — Люсі, запам’ятай: правильних привидів не буває. Ніколи! І я забороняю тобі викидати такі коники. Зрозуміло?  

Я розчаровано зітхнула:  

— Але ж я — єдина, кому вдаються такі «коники», Локвуде. Невже це нічого не варте? Так, я знаю, що минулого разу все вийшло по-дурному, і винна тут я. Але ж послухай, Локвуде, коли ти відчуваєш зв’язок...  

— Люсі! — перервав він. — Ти не слухаєш мене. Ще раз питаю:   зрозуміло?  

Я вирячила очі:  

— Та-ак...  

— Сподіваюсь, що так, — відповів Локвуд. — Інакше наступного разу залишу тебе вдома.  

— То й що? Візьмеш замість мене Голлі Манро?  

Він зблід і трохи помовчав.  

— Це вже мені вирішувати, кого я візьму чи не візьму, — нарешті сказав він. — Тільки знай, що я ніколи не візьму з собою людину, яка може піддати небезпеці життя інших агентів. Якщо хочеш провести зиму сама, працюючи з Холодними Дівами й Кам’яними Молотами. — будь ласка, тільки попроси, — він утупився в свою тарілку. — А тепер — щодо Голлі. Вона чудова співробітниця, чудова помічниця, підтримує в домі лад. До того ж вона врятувала тобі життя. Що ти, врешті-решт, маєш проти неї?  

Я стенула плечима:  

— Вона дратує мене. Й завжди лізе, куди її не просять.  

Локвуд кивнув:  

— Зрозуміло. Так, Голлі справді полізла, куди її не просили, коли рятувала тебе минулої ночі. Я не рятував тебе. Джордж не встигав порятувати тебе. Це зробила Голлі. А що, якби вона не вхопила тебе за руки? Ти диви,   дратує    вона її, — Локвуд відкинув ковдру вбік. — От зараз піду й скажу Голлі, щоб наступного разу вона дозволила тобі впасти.  

— Негайно лягай у ліжко! — вигукнула я. Гарячий вузлик у моїх грудях стягся ще дужче. Мої нерви напружились до краю, серце шалено тьохкало. — Я чудово знаю, чим я їй зобов’язана! Розумію, яка вона   гарнюня!  

— У    чому ж тоді проблема? — ляснув долонею по столику Локвуд.  

— Ніяких проблем!  

— Тоді...  

— Тоді чому її так легко звільнили з «Ротвела»?