Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

цю історію я зрозумів до кінця, коли прочитав допис у дешевенькому старому часописі під назвою   •Лондонські таємниці».    Його я швидко розшукав там, у другому корпусі архіву, та дорогою додому мене затримав ДЕПРІК, що саме перекрив кілька тамтешніх кварталів. Там, у Челсі, коїться шарварок. Хтось бовкнув, ніби бачив Безногого, чи, може, той Безногий йому просто примарився. Хоч би там як, але довелося просидіти в архіві кілька годин, перш ніж мене випустили. А тепер розповім про оту статтю в часописі під назвою «Страхіття на Ганновер-Сквер». До цього Кука — він, до речі, мав шістнадцять років — батько цілком  

збайдужів і до того ж увесь час пропадав за кордоном, у комерційних справах, тож хлопець постійно жив тільки з матір’ю. Мати геть зіпсувала його своєю опікою. Коли вона померла, Кука виховувала його стара няня, яка розпестила хлопчину ще дужче. Коли ж не стало й няні, доглядати хлопця взявся лакей на прізвисько Малий Том: здоровило, лінюх, та ще й глухий. Хлопчина його зненавидів і частенько налітав на служника з кулаками, коли Том щось забував чи робив надто повільно. Одне слово, якось увечері юний Кук розлютився вкрай: Том нібито кудись запроторив його улюблені черевики. Кук прибіг до кухні, спочатку вилаяв Тома. потім схопив ніж і вдарив його. Том був серйозно поранений, увесь у крові, проте зібрався на силі й, не тямлячи себе з люті, погнався за Робертом Куком сходами, аж до горища. Там вони знову зчепились, і врешті Том звалився через перила вниз. А Кука заарештували, — Джордж, сидячи на стільці, позіхнув і почухав собі, як завжди, під пахвами. — Ось так воно насправді й було... Ой лишенько, мені треба прийняти душ.  

— А ця шаль, яку ти знайшов? — запитала Голлі Манро. — Вона належала його матері?  

— Гадаю, що так. У будь-якому разі вона була дорога йому. Хтозна, чого можна чекати від такої дикої мішанини самоти й кривди, яка зробила його божевільним?  

Я стенула плечима:  

— Химерний усе-таки хлопчина цей Кук.  

— Атож, — підтвердив Джордж, подивившись на мене, — нівроку химерний.  

— Ну, гаразд, — лагідно промовила Голлі Манро. — Локвуд, напевно, вже сердиться. Піду занесу йому сніданок.  

— Ні, краще я, — запропонував Джордж. —Ти й так натом- лена, Голлі.  

— Ні, — рвучко підхопилась я. — Я сама занесу.  

І, не чекаючи, хто що скаже, взяла в руки тацю  

   

Кажуть, ніби спальня краще за будь-яку іншу кімнату свідчить про вдачу того, хто в ній мешкає. Ця теорія, скажімо, пасує до моєї кімнати (розкиданий одяг і записники) і вже напевно до кімнати Джорджа. де вам доведеться пробиратись крізь купи книжок, аркушів з нотатками, зібганих одежин та зброї. З Локвудовою спальнею все було не так просто. На комоді тут вишикувались старі випуски «Щорічника Фіттес», у кутку стояла шафа з акуратно прибраними костюмами й сорочками. На стіні висіло кілька картин з краєвидами далеких земель: річок, що петляють непрохідними джунглями, вулканів, що височіють над верхівками дерев. — це все. напевно, були країни. якими колись мандрували Локвудові батьки. Мені здавалося. що ця кімната раніше могла бути їхньою спальнею. Проте в ній не було ані їхніх фотографій, ні фотографій його сестри Джесіки. Смугасті шпалери й жовто-зелені штори також свідчили про вдачу Локвуда не більше, ніж свіжопобілена скриня. Він міг спати в цій кімнаті, проте я завжди відчувала, що він не   живе    тут у повному сенсі цього слова.  

Штори зараз були опущені, на столику біля ліжка горіла лампа. Сам Локвуд лежав у ліжку на двох смугастих подушках. згорнувши тонкі руки поверх ковдри. Верхню частину його голови закривала біла пов’язка, схожа на тюрбан: з-під неї визирало неслухняне пасмо темного волосся. В одному місці крізь бинт просочилась кривава пляма. Локвуд був блідий, худий, як і завжди, тільки очі його яскраво палали. Він уважно спостерігав за тим, як я ставлю тацю на стіл.  

Пробач, — сказала я.  

Не переймайся. Ти вже попросила пробачення.  

Я не була певна, що ти пам’ятаєш.  

Пам’ятаю, тільки не все. Пам’ятаю, скажімо, як отямився на чиїхось колінах, — він усміхнувся. — Тільки не знаю, на чиїх — твоїх чи Голлі.  

— На Джорджевих.  

— Та невже? — він кахикнув і