Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

халепу з   моєї    вини. А Голлі Манро витягла мене з безодні, коли я вже ладна була впасти туди.  

— Він прокинувся й хоче снідати, — зауважив Джордж. — Це добрий знак.  

Голлі кивнула:  

—Я перев’язала його. Кровотеча, здається, вже майже зупинилась. Солодкий чай, їжа й тривалий відпочинок у ліжку — це все, чим ми можемо допомогти йому.  

Вона встала й пішла по грінки.  

— Утримати його в ліжку буде з біса нелегко. — провадив Джордж. — Я вже застав його, коли він шукав телефон, щоб поговорити з панною Вінтерґарден.  

— Ти ж сам зателефонуєш їй. Джордже?—усміхнулась Голлі. ставлячи на вогонь чайник.  

— Саме так. Дочекаюсь дев’ятої години й потішу клієнтку гарними новинами. Усе чудово. Правда. Люсі?  

— Правда. — відказала я. посуваючи вбік недоїдену вівсянку.  

І справді, все, що стосувалось «кривавих слідів», було залагоджено. незважаючи на мою помилку. А може, й завдяки їй. Локвуд. зробивши свій неймовірний стрибок, прохромив рапірою примарну постать. Привид скулився, розплився й позадкував. Тим часом Джордж. який надбіг туди вже через кілька секунд, побачив, як привид проплив крізь арку, за якою починався коридор, що вів до кімнат служників, і встромив свій кишеньковий ножик точнісінько в те місце, де зникла примара. Наступні пів години ми порались коло Локвуда, що знепритомнів від падіння. Після того, як він отямився й ми перев’язали йому голову, Джордж сам вирушив у коридор з ломиком та срібною сіткою. Почулись удари, скрипіння дощок, а потім Джордж повернувся, несучи якусь річ, загорнуту в срібну сітку. То виявилась стара бляшана скринька, в якій лежала жіноча шаль вікторіанської доби.  

Зараз ця сітка красувалась у нас на кухонному столі, поряд із кухлями, пакунками з вівсянкою та дошкою для нарізання хліба. Сніданок у нас нині був ситний. Джордж запихався досхочу. Навіть Голлі дозволила собі трохи порушити дієту. Я ж не з’їла ні крихти.  

— Люсі, — мовив Джордж, — тобі треба поїсти.  

Я кивнула:  

— Дякую. Я ще поїм.  

Голлі тим часом ставила на тацю тарілки й маслянку для Локвуда.  

— Не переймайся так, Люсі, — сказала вона. — Якби не ти. Гість не показав би на місце, де сховане Джерело. Тож наш  

успіх — це все твоя заслуга... — вона всміхнулась мені. — З певної точки зору, звичайно.  

Я відчувала в своїх грудях тугий гарячий вузлик, він зав’язався там ще кілька годин тому, коли я тільки-но почата просити вибачення й дякувати.  

— Спасибі, — відповіла я. — Ти така добра.  

Джордж поглянув на мене:  

—А що ти   тоді    відчувала, Люсі? Чому ти притулила до стіни раггіру?  

А й справді, чому? Мені було тяжко визнати, як легко я піддалась цьому привидові з закривавленими руками. До того ж не хотілося говорити про це. коли поряд була Голлі. А з Джорджем мені взагалі не було охоти розмовляти...  

— Ти була в трансі? — поцікавилася Голлі. — Я знала двох агентів-практикантів, що потрапили під гіпноз Самітника в Лембет-Воку. їх, на щастя, встигли врятувати, як і тебе. Потім вони розповідали, що перебували наче вві сні.  

—Я не практикантка, — відповіла я. — Навпаки, я все робила свідомо.  

— Тобі могло так   здаватися, — сухо    зауважив Джордж. — Є думка, що деякі привиди підживлюються нашими почуттями. Спочатку вловлюють, а потім грають на них. Ти часом не почувалась там покинутою, нещасною?  

— Ні, що ти, — буркнула я, відводячи очі. — Анітрохи.  

— Просто я думаю, що Роберт Кук збожеволів саме від туги й самоти, — провадив Джордж. — Усю