Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

унітазі, глибоко дихаючи, щоб оговтатися. Треба заспокоїтися. Про них із Нолою ніхто не може знати. Вони завжди були обережні й украй стримані. Немає причин хвилюватися. Головне, поводитися природно. Врешті йому пощастило вмовити себе, й він відчув, як у ньому все розслабилося. Відчинив двері кабінки — і тієї ж миті йому впав в око напис губною помадою на дзеркалі:

Трахальник дитини

Його охопила паніка. Хто тут? Він гукнув, роззирнувся, повідчиняв усі кабінки: нікого. У вбиральні було порожньо. Мерщій ухопив рушник, намочив і витер напис, розмазавши його на дзеркалі довгою червоною смугою. Остерігаючись, що його заскочать, вибіг з убиральні й повернувся в залу, — геть розбурканий, у горлі давкий клубок; на чолі виступали краплі поту, кров гупала у скронях. Хто знав про них із Нолою?

У залі саме розпочиналася вечеря, гості сідали за столики. Здавалося, він от-от збожеволіє. Хтось поклав йому руку на плече; він аж підскочив. То була Емі Пратт. З нього градом ллявся піт.

— Гаррі, з вами все гаразд? — запитала вона.

— Ага… Душно тут.

— Ваше місце за почесним столом. Ходімо, це там.

Вона провела його до великого столу, прикрашеного квітами, де вже сидів якийсь сорокарічний чоловік із виразом смертельної нудьги на обличчі.

— Гаррі Квеберте, — урочисто виголосила Емі Пратт, — дозвольте познайомити вас з Елайджею Стерном, щедрим покровителем нашого балу. Лише завдяки йому квитки такі дешеві. А ще він власник будинку в Гусячій бухті, де ви мешкаєте.

Елайджа Стерн усміхнено подав руку. Гаррі засміявся.

— То ви мій господар, пане Стерн?

— Називайте мене Елайджа. Радий знайомству.

Після основної страви чоловіки пішли покурити і трохи пройтися по газону кантрі-клубу.

— Вам подобається дім? — запитав Стерн.

— Неймовірно. Він чудовий.

Пахкаючи цигаркою, Стерн почав розповідати, що Гусяча бухта довгі роки була їхнім родинним приміським будинком: батько побудував його, бо мати страждала від страшенних мігреней, і лікарі порадили їй частіше перебувати на морському повітрі.

— Коли батькові показали цю ділянку на березі океану, він закохався в неї з першого погляду. Відразу ж придбав і заходився будувати дім за власними кресленнями. Я обожнював цю місцину. Ми так добре збували тут літо… Але минув час, батько помер, матінка переїхала до Каліфорнії, й Гусяча бухта спорожніла. Я й досі люблю цей дім. Навіть трохи полагодив його кілька років тому. Але я неодружений, дітей не маю, і мені вже не випадало нагоди користуватися ним; та й завеликий він для мене. Тоді я доручив агенції з нерухомості здавати його в оренду. Мені нестерпна була думка, що він безлюдний і занедбаний. І я радий, що в ньому живе така людина, як ви.

Стерн також розповів, що вперше пішов на бал в Аврорі ще хлопчиськом, вперше тут закохався і що тепер раз на рік приїздить сюди згадати дитинство.

Вони викурили ще по цигарці й сіли на кам’яну лаву.

— То над чим ви зараз працюєте, Гаррі?

— Пишу роман про кохання… Радше намагаюся. Знаєте, тут усі вважають, ніби я великий письменник, але це непорозуміння.

Гаррі відчув, що Стерна непросто обманути. Той відказав:

— Тутешній люд такий вразливий. Ось хоча б оцей бал: він перетворився на таку нудоту… Отже, роман про кохання?

— Так.

— Багато написали?

— Правду кажучи, він мені не йде.

— Розумію. Для письменника це лихо. Прикро?

— Та звісно.

— Ви закоханий?

— Чому ви запитуєте?

— Бо допитливий. Мені стало цікаво, чи треба бути закоханим, щоб писати романи про кохання. Хай там як, я дуже шаную письменників. Може, тому що сам хотів би бути письменником. Або просто митцем, у широкому сенсі. Страшенно люблю мистецтво. Та, як на лихо, в мене нема ніякого мистецького хисту. Як зветься ваш роман?

— Поки що не знаю.

— А що за історія кохання?

— Історія забороненого кохання.

— Здається, це справді цікаво, — сказав Стерн. — Нам треба буде якось зустрітися ще.

О пів на десяту, після десерту, Емі Пратт оголосила про початок лотереї; ведучим, як і щороку, був її чоловік. Мало не ковтаючи мікрофон, Пратт тягнув номери. Призи були переважно дешеві, від місцевих торгових фірм, але розіграш першого призу здійняв страшенний переполох: ішлося про тижневу путівку в розкішний готель на Мартас-Віньярді, на дві особи, з урахуванням усіх послуг.

— Хвилинку уваги, будь ласка! — волав Пратт. — Перший приз виграв… увага… номер 1385!

На мить запала тиша; потім Гаррі, усвідомивши раптом, що це номер одного з його квитків, приголомшено підвівся з місця. Його негайно вшанували громом оплесків; гості обступили його, привітання сипалися зусібіч. До самого кінця вечора всі дивилися тільки на нього: він був центром Усесвіту.

Та він не дивився ні на кого, адже центр його Всесвіту спав у маленькій лікарняній палаті, за п’ятнадцять миль звідси.

Покидаючи бал о другій годині ночі, Гаррі зіткнувся з Елайджею Стерном; той теж збирався додому.

— Головний приз у лотереї, — всміхнувся Стерн. — Щастить вам, мушу сказати.

— Так… І, уявіть собі, я мало не відмовився купувати квитки.

— Може, підвезти вас додому? — запитав Стерн.

— Дякую, Елайджо, я на авто.

Вони разом дійшли до паркувального майданчика. Чорний «седан» очікував Стерна, біля нього курив якийсь чолов’яга. Стерн кивнув на нього і сказав:

— Гаррі, хочу вас познайомити з моєю довіреною особою. Це виняткова людина. І, якщо ви не проти, я пошлю його до Гусячої бухти впорядкувати троянди. Їх незабаром треба обрізати, а він дуже хороший садівник, на відміну від тих невмійків, яких надсилає агенція з нерухомості і які торік погубили мені всі квіти.

— Та звісно ж. То ваш дім, Елайджо.

Підійшовши ближче, Гаррі побачив, що в того чоловіка жахливий вигляд: міцне, кремезне тіло і перехняблене, вкрите близнами лице. Вони потисли одне одному руки.

— Я Гаррі Квеберт.

— Допрого вешора, пане Квеберте, — відказав чолов’яга; він насилу балакав, та ще й дуже невиразно. — Мене жвати Лютер Калеб.

Наступного дня після балу Аврора вирувала: з ким Гаррі Квеберт поїде на Мартас-Віньярд? Тут його ніколи не бачили з жінкою. Може, в нього подруга в Нью-Йорку? Чи він візьме якусь дівчину з Аврори? Може, він уже встиг завоювати чиєсь серце, адже він такий потайний? І чи буде про це в часописах, що пишуть про життя зірок?

Єдина людина, яку не хвилювала ця мандрівка, був сам Гаррі. Вранці в понеділок, 21 червня, він сидів удома і був страшенно занепокоєний: