Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

От так... Лесика... трошечки от так... Ах, шкода, що не день. У нього тепер чудова блідість...

Ганна Семенівна (все більш і більш вражена). ♦Чудова блідість»!

Рита. Мамо! Я вас молю, ради Бога, мовчіть, я ж вас просила... Ну, зробіть це для мене.

Ганна Семенівна. Та як же я, Господи, можу мовчати?! Та я дерево, чи що? Мучать дитину і радіють, що «чудова блідість». Та я ж ще не зовсім здуріла, прости Господи! «Рисочка»... Радіє, що рисочка страждання... Та що ж це таке? «Чудова блідість». Та задушіть дитину, іще краща буде...

К о р н і й (не чуючи, підбігає до полотна, знімає його, вдивляється, з одчаєм). Не так! Не те... А, Боже!.. У тебе не було, Рито, цього, що тепер. Не було...

Ганна Семенівна. А ще б пак! Ти б ще більше помучив, ще б не те було... Ну, їй-богу, подуріли, чи що?! Та дитину захолодите!

Рита. Мамо, я вас молю!

К орній. Рито, Рито... не ворушся, спокійніше, ввійди в себе... (Хапає палітру, мішає фарби, гарячково пише.) Ах, якби день! Ти завтра сядеш трохи далі... Трохи далі. Завтра тіні... А сьогодні... тільки це, тільки тут, ось-ось... Ні-ні. Рито, ради Бога!..

Дитина слабо починає плакати.

Ганна Семенівна (схоплюється, підбігає й бере Лесика з стільця). Годі! Що це таке?

Рита (теж нахиляється до дитини). Лесику, Лесику!

К орній (люто). Мамо! Одійдіть, я вас прошу! Покладіть дитину, покладіть, я вам кажу!

Ганна Семенівна. Ти сказився? Дитина змерзла, плаче.

К о р н і й. Хай мерзне, плаче, покладіть!.

Ганна Семенівна. Не покладу! Що я, така божевільна, як ти? Що це таке? Тобі оті «рисочки» на рядні дорогші, ніж отут на лиці? Схаменися! Та звірі так не роблять!

Корній. Мамо, ви нічого не розумієте, покладіть Лесика!

Ганна Семенівна. Не покладу! Вбий мене, не покладу. Я не сказилася ще, щоб морозити дитину! (До Рити.) А ви, мати хороші, сидіть! Та я...

Корній (підбігаючи, з мукою, дрижачої весь). Мамо, я вас благаю, на хвилиночку! Ну, покладіть Лесика, я тільки одну рисочку, тільки одну, вона найважніша... Мамо, голубко, молю вас, покладіть, не мучте ж мене, я не можу, я мушу. Мамочко! (Цілує їй руки, дрижить, хапає Лесика.)

Ганна Семенівна. Господи! Збожеволів. Це ж божевілля! Та заспокойся... Та, сину, що з тобою?!

Рита (з мукою заломляючи руки). О Боже!

Корній. Мамо, дорога, хороша, ну, хвилиночку, він же не плаче, тут тепло, ми затопимо грубку, мамуню, мамо, не мучте ж мене, я не можу!

Ганна Семенівна (вражена і злякана). Господи милостивий... Та продай ти лучче це нещастя наше!

Корній. Продам, продам, сьогодні ж, завтра продам, тільки покладіть.

Ганна Семенівна. Що ти з ним казатимеш! Оце так так... Нате, малюйте, коли вам страждання на полотні важніші, ніж живі... Нате, робіть з ним, що хочете. (Кладе Лесика на старе місце. Милує, загортає його.)

Корній. Мамо, не замотуйте його, я ж нічого не бачу. Та одійдіть од його. Що ж це таке, нарешті, Боже ти мій!

Ганна Семенівна. Та як же не замотувать, коли тут холодно, як у льоху. Що ж ти собі думаєш, та ти ж про дитину подумай, про оцю, а не ту, хай вона тобі згорить разом з твоїм рядном!

Рита (тихо з мукою). Мамо, я ж вас просила, я сама все...

Ганна Семенівна. Та не можу ж я! Я ж людина, чи звір? Та й звір дитину свою жалує...

Корній (не слухаючи, захоплюючись знов). Мамо, одступіться, ви ж заступаєте... А, Боже мій! От маєш!

Рито, ти вже не так сидиш... Трошки нижче. Так... Ввійди в себе... Спокійніше... Ну, прошу ж, спокійніше.

Рита. Не можу, Нію...

Корній (ідратуючись). Та як не можеш! Ну, спокійніше будь, і вже... Ввійди в себе.

Рита. Не можу, Нію, ну, не можу... Прости, не сердься...

Корній. В тебе зовсім не той вираз страждання. Так же не можна... Ну, дивись на Лесика...

Ганна Семенівна. «У тебе не той вираз страждання». Так он як вони малюються, ці картини. А прокляття ж вам, коли так!

Корній. Риточко, сиди тихо... сиди... Отак... Ну, хоч так уже... Ах, пропало... Ну, так хоча б...

Гарячково пише.

Лесик знов починає плакати.

Рита (кидаючись до нього). Лесю, Лесюню, серце моє, не плач хоч ти! Господи!

Ганна Семенівна {рішуче й люто). Б, що я з вами буду довго тут?! Давайте сюди дитину. (Бере Лесика.) До якої ж пори це буде? Ви всю ніч його тут будете морозити? До смерті? Хочете, щоб «рисочка» смерті появилася? Геть! Малюй он її, а дитини я не дам! Вона беззахисна, і вступитись за неї нема кому! Геть! (Іде з ательє.)

Корній (з одчаєм). Мамо!..

Ганна Семенівна. Геть! Не дам! (Виходить.)

Корній (люто шпурляє щіточку). Так не можна! Так не можна! А, так не можна, нарешті! Що це таке?!

Рита (підходить до нього, пригортаючись). Нію... Заспокойся...

Корній. Та як я можу заспокоїтись! От єсть! Тільки от-от мав схопити — і на! Так же не можна!..

Рита (дивлячись на полотно). Нію, його треба все одно переробляти...

Корній. Для чого? От єсть! Нічого переробляти! Тільки трохи. А, Боже... якраз...

Рита. Воно не вдасться тобі, Нію.

Корній. А, розуміється, не вдасться, як будуть з-під носа вихоплювати... Але мусить удатись. І вдасться, я чую... я чую... от!

Рита. А мені здається, треба нове починати...

К о р н і й. Нове? Не скінчивши цього? Та навіщо?

Рита. Ти не хвилюйся, а от послухай, що я скажу. Це полотно ти продай... Чекай, любий, дай я скажу... Це полотно ти продай, ми на ці гроші виїдемо, і там на новому місці ти почнеш друге... Ми будемо всі здоровіші, спокійніші, ти краще працюватимеш.

К о р н і й. Ну, от маєш! Значить, і ти не розумієш нічого. Та мені, власне, не треба спокійніше. Власне, я бачу, що помилявся! От єсть. Я це якраз зараз побачив. У тебе не було тоді такої скорби і справжньої муки, що зараз... Я брехав, я штучно хотів утворити на полотні, коли тебе не було. Власне тепер то це і треба. «Спокійніші»... От єсть! Ха! Мені не треба спокою. Моя ідея спокоєм руйнується... Саме тепер, от зараз, в цю хвилину мені потрібні ви...

Рита. Наші муки?

К о р н і й. А так! От маєш... Це єсть іменно те, що