Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Любий де Муї, — сказав Генріх, — король вийде зараз з наради, і мені треба довідатись, чому відклали таку важливу справу, як полювання. До побачення, зробіть, як я, друже, покиньте політику, верніться до короля і прийміть месу.

І Генріх випровадив чи, краще сказати, витіснив до передпокою молодого чоловіка, в якому подив почав переходити в лють.

Ледве зачинились двері за де Муї, як він, не маючи сили противитись бажанню помститись на якійсь речі, коли не можна помститись на особі, вхопив свій капелюх, кинув його додолу і, топчучи ногами, як бик топче плащ матадора, крикнув:

— Смертю присягаюсь, от нікчемний принц! Мені дуже хочеться, щоб мене тут убили, аби тільки навіки заплямувати його моєю кров’ю!

— Тихше, пане де Муї! — промовив чийсь голос з напівпрочинених дверей. — Вас може почути, крім мене, ще хто-небудь.

Де Муї швидко повернувся! побачив принца д’Алансона, що, загорнувшись у плащ, виставив своє бліде обличчя в коридор, щоб переконатись, що там нема нікого, крім його та де Муї.

— Пан герцог д’Алансон! — скрикнув де Муї. — Я пропав.

— Навпаки, — промурмотів принц, — може, навіть ви знайшли те, чого шукаєте, і доказ, — що я не хочу, щоб вас тут убили. Повірте, ваша кров може знайти кращий вжиток, ніж червонити поріг у короля Наварського.

І з цими словами герцог зовсім розчинив двері, які досі держав прочиненими.

— Це кімната двох моїх дворян, — сказав герцог, — тут нас ніхто не буде шукати, і ми можемо розмовляти цілком вільно. Увійдіть, пане.

— Я тут, монсеньйор! — сказав остовпілий конспіратор.

І увійшов у кімнату, а герцог д’Алансон зачинив за ним двері з неменшою швидкістю, ніж король Наварський.

Де Муї увійшов розлютований, втративши надію і посилаючи прокльони; але потроху холодний і пильний погляд юного герцога Франсуа подіяв на гугенотського ватажка як чарівне дзеркало, що проганяє сп’яніння.

— Монсеньйор, — сказав він, — якщо я добре зрозумів, ваша високість бажаєте зо мною говорити?

— Так, пане де Муї, — відповів Франсуа. — Не зважаючи на те, що ви переодяглися, мені здалося, що я пізнав вас, а коли ви віддали честь моєму братові Генріху, я переконався в цьому остаточно. Ну, де Муї, ви незадоволені з короля Наварського?

— Монсеньйор!

— Ну, що там! Кажіть сміливо! Я, може, з ваших друзів, хоч вам це й невідомо.

— Ви, монсеньйор?

— Так, я. Ну, кажіть.

— Не знаю, що сказати вашій високості, монсеньйор. Те, про що я розмовляв з королем Наварським, торкається інтересів, чужих вашій високості. До того ж, — додав де Муї, силкуючись надати своєму тонові байдужості, — справа йшла про дурниці.

— Про дурниці? — сказав герцог.

— Так, монсеньйор.

— Дурниці, заради яких ви вважали за свій обов’язок ризикувати життям, вертаючись до Лувра, де, ви знаєте, голова ваша оцінена на вагу золота. Адже відомо, що ви, разом з королем Наварським і принцем де Конде, один із головних проводирів у гугенотів.

— Коли ви знаєте це, монсеньйор, чиніть зо мною так, як повинен чинити брат короля Карла і син королеви Катерини.

— Чому ви хочете, щоб я чинив так, коли я вам кажу, що я з числа ваших друзів? Скажіть же мені правду.

— Монсеньйор! — сказав де Муї. — Присягаюсь вам...

— Не присягайтесь, пане. Реформістська віра забороняє присягання, особливо ж неправдиві.

Де Муї насупив брови.

— Кажу вам, що я все знаю, — мовив герцог.

Де Муї мовчав.

— Ви не вірите? — почав знову принц з лагідною настійністю. — Ну, що ж, любий де Муї, треба вас упевнити. Зараз ви побачите, чи помиляюсь я. Пропонували ви чи ні моєму шурину Генріху отут, тільки-що, — герцог показав рукою в напрямі кімнати беарнця, — допомогу вашу і друзів ваших в справі відновлення його на престолі королівства Наварського?

Де Муї дивився на герцога з запамороченим виглядом.

— І він з жахом відмовився від пропозиції!

Де Муї стояв остовпілий.

— Чи не нагадали ви йому про давню вашу дружбу, спільну віру? Чи не манили ви короля Наварського блискучою надією, такою блискучою, що вона мало не засліпила його, надією здобути корону французьку? Ну, скажіть, чи добре я поінформований? Чи це пропонували ви беарнцеві?

— Монсеньйор! — скрикнув де Муї. — Усе це така правда, що я питаюся зараз сам у себе, чи не повинен я сказати вашій королівській високості, що ви брешете, почати в цій кімнаті нещадний бій і смертю обох нас затерти цю страшну таємницю.

— Годі, відважний де Муї, годі! — сказав герцог д’Алансон, не міняючись в обличчі і не роблячи ніякого руху при цій страшній погрозі, — таємниця буде краще збережена, коли ми обидва будемо живі, ніж коли один з нас загине. Вислухайте мене й перестаньте торсати ручку вашої шпаги. Втретє кажу вам, що перед вами друг, відповідайте ж мені, як другові. Ну, король Наварський відмовився від усього, що ви запропонували йому?

— Так, монсеньйор, визнаю це, бо признання компрометує тільки мене.

— Чи не крикнули ви, вийшовши з його кімнати і топчучи ногами свій капелюх, що він принц нікчемний і негідний лишатися вашим ватажком?

— Правда, монсеньйор, я сказав це.

— Ага, правда! Визнаєте, нарешті?

— Так.

— Така ваша думка й тепер?

— Більш ніж коли, монсеньйор!

— Добре! А я, я, пане де Муї, я, третій син Генріха II, принц французький, чи досить я добрий дворянин, щоб командувати вашими солдатами? Чи вважаєте ви мене досить гідним довіри, щоб можна було покластись на моє слово?

— Ви, монсеньйор! Ви — вождь гугенотів!

— А чому ні? Тепер часи навернень, ви самі знаєте. Генріх став католиком, я можу стати протестантом.

— Так, безперечно, монсеньйор; отже, чекаю, що ви поясните мені...

— Річ дуже проста, і я з’ясую вам в двох словах політику всіх. Мій брат Карл вбиває гугенотів, щоб царювати без перешкод. Брат мій д’Анжу не заважає вбивати їх, бо має бути наслідником по братові моєму Карлу, а брат мій Карл щоразу хворий. Але я... річ інша. Я не буду ніколи королем, принаймні у Франції, бо у мене є двоє старших братів. Ненависть матері і братів віддаляє мене від трону ще більше, ніж закон природи. Я не можу розраховувати