Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Франсуа, Франсуа, ви самі нескромні!

— Що ж таке з прекрасною Шарлоттою? — почав знову герцог д’Алансон.

— Доладу не знаю, — сказав Генріх, пускаючи коня малим галопом і примушуючи його бігти манежним колом, — якась тягота в голові, так каже Даріола, — заціпеніння в усьому тілі, загальна слабість.

— А це не перешкодить вам бути з нами? — спитав герцог.

— Мені? Чому ж? — відповів Генріх. — Адже ви знаєте, що я шалено люблю полювання з псами, і ніщо не примусить мене пропустити його.

— А це ви таки пропустите, Генріх, — сказав герцог, повернувшись на хвилину назад і поговоривши з якоюсь особою, що лишилась невидимою для Генріха, бо, мабуть, говорила з герцогом з глибини кімнати, — його величність прислав сказати мені, що полювання не відбудеться.

— От і маєш! — сказав Генріх з найрозчарованішим виглядом. — Чому?

— Здається, дуже нагальні листи бід пана де Невера. Відбувається нарада між королем, королевою-матір’ю і братом моїм герцогом д’Анжу.

— Ага! — сказав сам собі Генріх. — Чи не новини про Польщу?

І потім вголос мовив:

— Коли так, то нема чого мені ризикувати собою на цій ожеледиці. До побачення, брате!

Потім, зупинивши коня перед де Муї, сказав:

— Поклич, друже, когось із товаришів та передай йому варту. Допоможи конюхові розсідлати коня, візьми сідло й віднеси до сідляра; треба зробити вишивку, якої він не встиг закінчити на сьогодні. Прийдеш до мене з відповіддю.

Де Муї поспішив виконати наказ, бо герцог д’Алансон відійшов од вікна, і видно було, що він має якусь підозру.

Справді, не встиг він повернути у хвіртку, як герцог д’Алансон з’явився знов у вікні. На місці де Муї стояв справжній швейцарець.

Герцог д’Алансон дуже уважно подивився на нового вартового і, звертаючись до Генріха, сказав:

— Правда, брате, ви не з цим чоловіком балакали щойно?

— Той був слугою в моєму домі, і я призначив його до швейцарського загону. Я дав йому доручення, і він пішов виконати.

— Ага, — сказав герцог, ніби відповідь задовольнила його. — А як почуває себе Маргарита?

— Я оце йду до неї.

— Ви не бачили її з учорашнього дня?

— Ні. Я зайшов був до неї вночі, годині об одинадцятій, але Жільйона сказала, що вона натомлена і вже спить.

— Її нема в себе, вона вийшла.

— Можливо, — сказав Генріх, — вона збиралась у монастир Благовіщення.

Вести розмову далі не було змоги; Генріх, здавалось, вирішив тільки відповідати.

Шуряки розійшлися. Герцог д’Алансон пішов, як сказав, довідатись про новини, король Наварський вернувся до себе.

Хвилин через п’ять по приході додому Генріх почув стук.

— Хто там? — спитав він.

— Сір, — відповів голос, з якого Генріх впізнав де Муї, — я з відповіддю від сідляра.

Генріх, видимо схвильований, впустив молодого чоловіка і замкнув за ним двері.

— Це ви, де Муї! — сказав він. — Я сподівався, що ви розміркуєте справу.

— Сір, — відповів де Муї, — я розмірковував три місяці, цього досить; тепер час починати діяти.

Генріх зробив рух неспокою.

— Не бійтесь нічого, сір, ми самі, і я поспішаю, бо дорога кожна хвилина. Ваша величність одним словом можете вернути нам усе, що події цього року відняли у нас через релігійні причини. Давайте говорити ясно, коротко й відверто.

— Я слухаю, мій відважний де Муї! — відповів Генріх, бачачи, що йому не пощастить уникнути розмови.

— Чи правда, ніби ваша величність відступили від протестантської віри?

— Правда, — сказав Генріх.

— Так, але устами чи серцем?

— Ми відчуваємо завжди вдячність до бога, коли він врятовує нам життя, — відповів Генріх, відвертаючи питання, як це він звичайно робив у таких випадках, — а бог, видимо, пощадив мене в цій страшній небезпеці.

— Сір, — сказав де Муї, — признаймося в одному.

— В чому?

— Що ваше зречення від протестантства справа не переконання, а розрахунку. Ви зреклись, щоб король дозволив вам жити, а не тому, що бог врятував вам життя.

— Яка б не була причина мого навернення, де Муї, — відповів Генріх, — я від цього не стаю менше католиком.

— Так, але чи зостанетесь ви ним назавжди, а чи при першій же нагоді вернути собі свободу життя й совісті ви скористуєтесь з неї? І от нагода з’явилась: Ла Рошель повстала, Руссільйон ї Беарн чекають лише слова, щоб теж почати діяти, в Гієнні усе кричить про війну. Скажіть мені тільки, що ви католик з примусу, і я відповідаю вам за майбутнє.

— Осіб мого походження не примушують, любий це Муї. Що я зробив, те зробив вільно.

— Але, сір, — сказав молодий чоловік, відчуваючи, що серце його стискається від цього несподіваного опору, — ви не подумали, що, роблячи так, ви покидаєте нас... зраджуєте нас?

Генріх лишався байдужим.

— Так, — сказав де Муї, — так, зраджуєте нас, бо чимало наших прибуло сюди, наражаючи життя своє на небезпеку, щоб урятувати вашу честь і свободу. Ми все підготували, щоб дати вам трон, сір, чуєте? Не тільки свободу, а й могутність: трон на ваш вибір, бо через два місяці ви матимете змогу вибирати між Наваррою й Францією.

— Де Муї, — сказав Генріх, пригашуючи вогонь, що при цій пропозиції мимоволі блиснув у його очах, — де Муї, я в безпеці, я католик, я муж Маргарити, я брат короля Карла, зять любої матері моєї Катерини. Де Муї, приймаючи усі ці зв’язки, я враховував вигоди, а те враховував і обов’язки.

— Але, сір, — сказав де Муї, — чому ж вірити? Мені сказали, що одруження ваше тільки форма, що в глибині душі ви вільні, що ненависть Катерини...

— Неправда, неправда, — жваво перервав беарнець. — Так, мій друже, вас безсоромно одурили. Люба Маргарита справді моя дружина, Катерина — мати, король Карл IX — пан і володар життя мого й серця.

Де Муї здригнувся, по устах його пробігла майже презирлива усмішка.

— Отже, сір, — сказав він, безнадійно спускаючи руки і силкуючись прозирнути оком в цю повну мороку душу, — таку відповідь я й передам моїм братам. Я скажу їм, що король Наварський простягає руку й віддає серце тим, хто різав нас, що він